Знову наближався Новий рік. Місто було в метушні, торгові центри сяяли світлом, повні галасливого передсвяткового руху. Звідусіль лунала одна й та сама новорічна пісенька, яку всі вже чули тисячу разів.
Але Олені було не до радощів. Цей рік був важким вона та її мати Марія вчилися жити без батька. Олена вже сама мала родину: чоловіка та десятирічного сина Дмитрика.
Рік тому, напередодні Нового року, помер її тато. Біль був таким сильним, що вона навіть не одразу зрозуміла, як важко матері.
Тарас Іванович був добрим, турботливим чоловіком та батьком. Викладач економіки в університеті, він завжди казав:
“Вони всі мої діти. Я на них не серджусь. А вони мені вдячні. За всі роки у мене ніколи не було конфліктів із студентами”.
“Так, тату, про тебе всі говорять із повагою”, погоджувалася Олена.
Він любив старі фільми, сміявся так, що заражав усіх навколо. Любив гуляти з донькою, коли та була маленькою. Іноді сімя виходила разом у кіно, у парк, у відпустку теж їздили втрьох.
Олена бачила, як ніжно тато ставився до мами, тому й шукала чоловіка схожого на нього. Їй пощастило вона була щаслива у шлюбі. Після весілля вони оселилися в квартирі, яку подарували батьки.
Все було добре. Але три роки тому у Тараса раптом виявили рак. Марія з донькою були в шоці, а він їх заспокоював:
“Нічого, дівчатка мої рідні, так просто від мене не позбудетесь”, жартував він, але в очах була порожнеча.
А рік тому його не стало.
“На все життя запамятаю звук мерзлої землі, що падала на труну, мамині ридання, тихий дзвін посуду на поминках”, думала іноді Олена.
Вона тепер постійно боялася за матір. Коли вони повернулися додому після похорону, Марія, не роздягаючись, пройшла у кімнату та сіла у крісло, у якому завжди сидів її чоловік. Сиділа мовчки, дивлячись у одну точку. Олена теж не знала, що сказати її душило горе.
“Я не зможу”, почула вона слова матері.
Підійшла, сіла перед нею навколішки, узяла її холодні руки у свої.
“Що не зможеш, мамо?”
Марія подивилася на неї, ніби не розуміючи питання, і прошепотіла:
“Жити без нього. Не зможу”.
Тільки тоді Олена усвідомила: як би їй не було важко, матері гірше.
З тих пір минув рік. Вони вчилися жити без Тараса. Олена поступово звикала до того, що більше не почує його голосу по телефону. Раніше, приходячи до батьків, вона завжди бачила знайому сіду голову в кріслі біля телевізора. А тепер цього не було.
“Господи, лиш би мама витримала”, прокидаючись серед ночі, думала вона. І ця думка переслідувала її скрізь.
Тоді вона брала телефон і дзвонила матері не вночі, але зранку, удень, ввечері. Вона страшно боялася за неї.
“Оленко, не мучай себе”, заспокоював її чоловік Ігор. “Подивись на себе очі без життя, схудла, нервова. Усе буде добре. Потрібен час”.
“Мабуть, ти правий. Але я лякаюся, дивлячись на маму. Вона стала зовсім іншою тихою, мовчазною. Про що вона думає? Треба запросити її до нас”.
Олена взяла телефон і подзвонила. Мати відповіла ледве чутним голосом.
“Так, доню”
“Мамочко, приїжджай до нас. Сьогодні субота підемо з тобою та Дмитриком у парк”.
“Ні, доню, дякую. Не хочеться мені виходити з дому. Я не сама я завжди з татом у думках”.
“Саме тому я й хочу тебе відволікти. Приїжджай”.
Але марно.
Відключивши телефон, Олена глянула на Ігоря.
“Як її витягти звідти?”
“Терпіння, Оленко. Потрібен час”.
Сьогодні був рік, як помер Тарас, а за два дні Новий рік. Життя йшло далі. Зранку Олена подзвонила матері, але та не відповіла. Вона набирала знову і знову гудки, але Марія не піднімала слухавку. Це було не схоже на неї.
Схопивши ключі, Олена вибігла з дому. Серце билося так, ніби ось-ось вистрибне з грудей.
“Господи, тільки б нічого не сталося”, шепотіла вона, відчиняючи двері.
Увійшовши в квартиру, вона відчула щось не так. Тиша, чистота. На столі лежала записка:
“Донечко моя рідна, ти знаєш, як я тебе люблю. Не хочу завдавати тобі болю. Щоб не сталося памятай це”.
Олена схопилася за стіл, ноги стали ватними. В очах темніло, думки розбігалися. Вона читала записку знову і знову, хоч букви розпливалися.
“Завжди так чого боїшся, те й трапляється”, промайнуло в голові.
Погляд упав на чашку на столі вона ще не висохла.
“Значить, мама пішла недавно. Може, ще не пізно”.
Вона схопила ключі, вибігла на вулицю.
“Куди вона могла піти? Магазин? Але записка”
Телефон мовчав. Вона їхала містом, коли раптом зрозуміла:
“Стоп. Я знаю, куди”.
Підїхав до кладовища,Біля брами кладовища вона побачила матір та стояла на колінах біля могили, обіймаючи холодний камінь, а сніг тихо падав на її зігнуту спину, ніби хотів укрити її від болю.