**Щоденниковий запис**
Можна ж і проґавити…
Оленко, будь моєю дружиною!
Тарас, червоніючи, простягнув Олі оксамитову коробочку. Вони сиділи у затишній кавярні, де пахло свіжою випічкою, а з колонок тихо лунала музика. Очі хлопця сяяли надією, а губи від хвилювання тріпотіли. Він завагався й, бачачи збентеження дівчини, додав:
Ну що… вийдеш за мене? Чи як?
Оля, яка до цього спокійно посміхалася, раптом посерйозніла, а по обличчю промайнула тінь досади. Відсунула келих з іскристим вином і томно промовила:
Тарасю, вибач, але… я не можу!
Як це не можу? Олю, чому? здивувався він. Подумай, ми разом уже пять років. Навчання позаду. У нас гарна робота, своє житло. Чому б нам не узаконити стосунки? Невже ти не хочеш, щоб ми стали родиною?
Оля зморщила плечима:
Тась, зрозумій, я ще не готова до такого кроку! Хочу пожити для себе. Усі ці родинні «радощі» борщі, пелюшки, візити до родичів по вихідних це поки не для мене! Хочу світ побачити, з друзями погуляти. Одним словом, робити те, що мені цікаво. Я ще молода, усе життя попереду! Тож зараз не хочу нічим себе обтяжувати!
Тобто я для тебе тягар? образився Тарас.
Ну чому одразу тягар?! Просто в мене інші цілі! До того ж, чи нам і так, без штампа в паспорті, погано? спробувала помякшити удар Оля. Адже головне кохання, правда?
Але в серці Тараса вже кипіло обурення:
Інші цілі? Я думав, у нас спільні! А виходить, ти ще не нагулялася по клубах, як та байкова стрекоза!
О, ось як! Значить, я стрекоза! А ти, мабуть, цілий такий правильний мурашка, усе за нас вирішив? І тобі байдуже, що для мене важливо? спалахнула Оля. Та пішов ти знаєш куди!
Майбутня наречена різко підвелася й вибігла з кафе, залишивши Тараса в повній розгубленості.
Розгнівана й роздратована, вона мчала вулицею, доки не добігла до міського парку. З розмаху впала на першу-ліпшу лавку. Злість клекотіла в ній, наче розпечена лава.
«Ну й як він смів! Думає, має право вирішувати за мене! Нам ще й тридцяти нема, пожити належним чином не встигли! А він уже хоче замкнути мене у побутову рутину?» кипятилася вона в думках.
Дівчина була настільки поглинута обуренням, що не помітила, як поруч сіла жінка. Лише різкий неприємний запах змусив Олю здригнутися й обернутися. Поруч сиділа жебрачка брудна, у здертих штанях, з погаслим поглядом.
Дозволь забрати? вказала вона на порожню пляшку під лавкою.
Оля, все ще під впливом сварки, злісно глянула на неї:
А ти працювати не пробувала? Руки-ноги цілі, могла б і заробити!
Зазвичай Оля співчувала чужому горю, але зараз їй несвідомо хотілося вилити злість на когось.
Жінка кивнула:
Та я б і працювала, тільки хто мене візьме? Таких, як я, не скрізь приймають.
То хто ж тобі винен?
Та ніхто! легко погодилася жінка.
Вона засунула руку у величезну кишеню штанів, дістала цигарку, але раптом передумала й сховала її назад.
Мене звуть Маряна Безхатько. Якби не була такою дурною в молодості, може, і не сиділа б зараз тут. Могла б онуків няньчити, помідори на зиму закручувати, чоловікові сорочки прасувати. Я ж теж колись була гарненькою, як ти! беззубо посміхнулася вона. А в молодості завжди здається, що світ у твоїх руках, що все під силу й так буде завжди! Але не буде… Хлопці за мною товпилися, а я носом крутила. Шукала ідеального. Був один слюсар, Василько. Любив мене без памяті. І квіти носив, і вірші читав, на руках носив би! А я що? «Фе, якийсь там Василь!» Мріяла про принца на білому коні, щоб багатий, гарний, світ до ніг кинув… Та й заміж не дуже хотілося. Казала: «Я вільна пташка, хочу насолодитися життям!»
Маряна замовкла, занурившись у спогади.
Ну, і що далі? із щирим інтересом запитала Оля.
Та нічого! Шукала я того принца… Гуляла на всю, як ви тепер кажете, «тусила». А потім зустріла одного красунчика. Гарно говорив, у коханні клявся. Так мене зачарував, що я й не помітила, як він мою квартирку (що держава дала як сироті) на себе переоформив. А потім… викинув мене, як непотрібну річ. Знав, що за мене заступитися нікому. Ось і стала я Маряною Безхатько. А Василько… кажуть, давно вже щасливий з іншою. Діти, дім повна чаша. Одного разу я його навіть бачила з родиною. Тільки не підійшла… Сховалася за зупинкою. І так мені соромно було! Бо на місці його дружини могла бути я…
Вона замовкла, потім важко зітхнула:
Ось так, доню. Не розкидайся шансами, які доля дає. Поженешся за мрією а справжнє щастя проґавиш…
