Колись у давні часи, у сонячній Україні, трапилась історія, яка й досі нагадує нам про справедливость долі. Дмитро Гаврилюк, заможний купець із Харкова, одного дня дізнався, що його дружина Окса, жінка рідкісної вроди та доброти, народила йому двійнят. Здавалося б, радість та серце його стиснулося незрозумілим тягарем.
Раніше він так прагнув дітей, з Оксаною вони мріяли про велику родину. Але коли дружина поїхала до повіткової лікарні, а він залишився сам у їхньому будинку на Подолі, щось у ньому переломилося.
Перший день провів у нудьзі, а на другий день пішов до улюбленої корчми “Золотий дуб”. Там, серед ароматів вареників і меду, побачив її Марічку. Вона увійшла, ніби промінь сонця, усміхнулася до шинкаря і сіла за вільний стіл. Серце Дмитра затріпотіло. До вечора вони вже були у нього вдома. А зранку він замислився: чи любив він колись Оксану? Чи був готовий до батьківства?
Ранковий дзвінок із лікарні перервав їхній спокій. Марічка скривилася:
Хто це так рано? Ще й не здужала очуматися
Дмитро глянув на телефон дзвонили з повітівки. Неохоче відповів:
Так, слухаю. Двоє синів? Дякую
Фе, підгузки, безсонні ночі! Навіщо тобі це? скривилася Марічка.
Дмитро знизав плечима:
Чесно кажучи, й сам не знаю.
Ввечері подзвонила Оксана. Дмитро намагався голосом передати радість, але виходило ніяково.
Серденько, щось не так? Ніби й не радий ти
Та ні, звіт
