Баба Олена надумала вмирати. Була пятниця, обідня пора, попоївши пшоняної каші та запивши її молоком, вона, витерши хусткою рот, глянула крізь кухонне вікно кудись у далечінь і промовила звичайним, нічим не примітним голосом:
Галю! Післязавтра вмиратиму, у неділю, якраз перед обіднею.
Її донька Галина, переставляючи на плиті каструлі, на мить завмерла, потім різко обернулася до матері й сіла на табурет, тримаючи в руці ганчірку:
Ти що це вигадала?
Та час уже свій вийшов, пожила, досить. Допоможеш мені вмитися, одяг новий із смертного узлика дістань. Ну, це ми ще обговоримо, хто ховатиме, хто могилу копатиме, ще є час.
То треба всім повідомити, щоб встигли приїхати попрощатися?
Ото-ж бо й воно, обовязково скажи, поговорю з кожним.
Хочеш усім розповісти напередодні? Це правильно, нехай знають.
Старушка кивнула й, спираючись на руку доньки, попрямувала до свого ліжка.
Вона була невисокого зросту, сухенька, обличчя ніби печене яблучко, у зморшках, очі жваві, блискучі. Волосся рідке, сиве, гладко зачесане у пучок на потилиці, схоплене гребінцем і приховане під біленькою хустинкою. Хоч по господарству вона вже давно не клопоталася, але фартух носила звички заради клала на нього свої натружені руки з великими, наче розкачаними скалкою, долонями та короткими, товстуватими пальцями. Їй йшов вісімдесят девятий рік. І от, уяви собі, зібралася вмирати.
Мамо! Я на пошту схожу, телеграми пошлю, ти як?
Нічого, нічого, іди з Богом.
Залишившись сама, баба Олена задумалася. Думи понесли її далеко, у молодість. Ось вона з Дмитром сидить над річкою, жує травинку, а він ніжно їй усміхається. Згадала весілля. Маленька, гарненька, у світлій сукні, вийшла навколішник і пустилася в танок під гармонь. Свекруха, побачивши обраницю сина, тоді й сказала:
Що з такої в господарстві за користь? Дрібненька, та ще й чи народить?
Не вгадала. Олена виявилася працьовитою та витривалою. У полі, у городі працювала на рівні з усіма, не встигнеш за нею, заробила багато трудоднів, була ударницею, передовицею. Коли хату ставили, вона була Дмитрові першою помічницею подасть, принесе, підтримає. Дружно жили вони з чоловіком, душа в душу, як то кажуть. Через рік, у новій хаті, народила Олена доньку Галю. Донечці було чотири роки, коли вони вже мріяли про другу дитину, але почалася війна. Дмитра призвали у перші ж дні.
Згадавши його проводи на фронт, баба Олена судорожно зітхнула, витерши вогкі очі фартухом:
Соколику мій рідний, скільки ж я по тобі горювала, скільки сліз пролила! Царство тобі небесне та вічний спо
