Мій тесть, 89-річний дід, прожив у нас двадцять років, не вносячи жодної гривні до сімейного бюджету. Коли він пішов у вічність, я був шокований, коли до нас завітав адвокат з несподіваною звісткою.
Я одружився у тридцять років, не маючи нічого за душею.
Родина моєї дружини також була не заможною лишень її батько, дідусь Богданенко, вже тоді слабкий і тихий, жив на скромну ветеранську пенсію.
Незабаром після весілля він оселився в нас і залишався до останнього подиху.
Двадцять років він не давав на світло, на воду, на їжу чи ліки.
Не доглядав онуків, не готував і не прибирав. Дехто навіть називав його «першокласним дармоїдом».
Бували моменти, коли це дратувало, але я думав: «Він уже старий, мій тесть. Якщо я скаржитимусь, то хто ж про нього подбає?»
Тому мовчав. Однак у душі все ж накопичувався гнів.
Приходиш з роботи втомленим, відкриваєш порожній холодильник, а він спокійно сидить, пє каву, ніби йому нічого до того.
Одного дня він помер, і я подумав, що все закінчилося Відійшов у вічність тихо, у віці 89 років.
Ніяких важких хвороб, ніяких лікарень. Ранком дружина принесла йому кави, а він уже не дихав.
Я не відчував особливого горя частково через його вік, частково тому, що його присутність у будинку стала для мене чимось неначе тінь.
Похорон був скромним. У родині дружини ніхто не мав грошей, тож усі клопоти взяли на себе ми.
А через три дні до дверей застукав чоловік у костюмі я ледь не випустив з рук склянку з водою.
Це був адвокат з папкою документів. Перевіривши мої дані, він простягнув мені червону папку і сказав:
«Згідно із заповітом пана Богданенка, ви єдиний спадкоємець усього його майна.»
Я слабо всміхнувся, подумавши, що це жарт. «Яке майно? Він двадцять років жив у нас, наче дармоїд навіть пристойних черевиків не мав.»
Але адвокат серйозно перегортав сторінки:
Земельну ділянку у 115 квадратних метрів у самому центрі міста, переоформлену на мене ще два роки тому.
Ощадний рахунок із понад трьома мільйонами гривень, де я був єдиним бенефіціаром.
І рукописного листа від діда Богданенка, переданого через адвоката:
«Цей зять постійно бурчить, але двадцять років годував мене, не даючи в чомусь потребувати.
Моя донька ледачиця, а він узяв усі тягарі на себе. Я прожив довго і розумію, хто добрий, а хто ні.
Йому не треба платити, але я не можу піти, нічого йому не залишивши.»
Я застиг, із сльозами на очах, не розуміючи до кінця чому?
Виявилося, він зовсім не був бідним.
Та земля родинна, яку він трича
