**Щоденник**
Мій тесть, 89-річний дід, прожив у нас двадцять років, не докладаючи жодної гривні до сімейного бюджету. Після його смерті я був шокований, коли до дверей прийшов адвокат із несподіваною звісткою.
Я одружився в 30 років, не маючи нічого за душею. Родина моєї дружини теж не вирізнялася достатком лише її батько, дід Степан, майже 70-річний, лагідний, тихий, що жив на пенсію ветеранa.
Незабаром після весілля він переїхав до нас і залишався в нашому домі до останнього дня.
Двадцять років він не давав жодної копійки на комунальні послуги, їжу чи ліки. Не доглядав за онуками, не готував, не прибирав. Дехто навіть називав його «першокласним нахлібником».
Іноді це дратувало, але я думав: «Він же літня людина, мій тесть. Якщо я скаржитимуся, хто про нього подбає?» Тому мовчав. Та всередині росився гнів.
Повертався з роботи втомленим, відчиняв пусту холодильник а він спокійно пив каву, ніби все це його не стосувалося.
Одного дня він помер, і я подумав, що це кінець Він тихо пішов у 89.
Не було ні важких хвороб, ні лікарень. Того ранку дружина принесла йому узвар і зрозуміла, що він уже не дихає.
Я не відчував особливого горя частково через його вік, частково тому, що звик до його присутності, як до тіні.
Похорон був скромним. Ніхто з родини дружини не мав грошей, тож ми з нею все організували самі.
Через три дні до дверей підійшов чоловік у костюмі, і я ледь не випустив з рук склянку з водою.
Це був адвокат із папкою документів. Перевіривши мої дані, він простягнув червону папку:
«Згідно з заповітом пана Степана, ви єдиний спадкоємець його майна.»
Я гірко засміявся: «Якого майна? Він двадцять років сидів у нас на шиї, навіть пристойних постолів не мав!»
Але адвокат серйозно перегортав сторінки:
Ділянку в 115 квадратів у самому центрі Львова, переоформлену на мене два роки тому.
Ощадний рахунок із понад 3,2 мільйона гривень, де я був єдиним бенефіціаром.
І лист, написаний рукою діда:
«Цей зять нарікав, але двадцять років годував мене. Моя донька лінива, а він узяв усі клопоти на себе. Я прожив довге життя і розумію, хто добрий, а хто ні. Він не вимагав платні, але я не можу піти, нічого не залишивши.»
Я завмер, з очей покотилися сльози. Виявилося, він зовсім не був бідним.
Ця земля рідова, про яку він нікому не розповідав. Гроші заощадження всіх його років, з відсотками, яких він не торкався.
Він заповів усе мені тому, кого колись називав «нахлібником» і кому бажав піти геть.
Тієї ночі я сидів перед його фотографією, запалив свічку і, дивлячись на його посмішку, прошепотів:
«Я помилився, батьку
Ви прожили життя мовчки, не дозволивши нікому бути вам винен навіть тому, хто вважав вас тягарем.»
