“Дядечку, приходьте додому раніше”, промовила маленька жебрачка. Він послухався та застав дружину в… цікавій ситуації.
Ігор сидів у кабінеті, оточений важкою, майже фізично відчутною тишею. Навіть годинник на стіні немов побоювався йти стрілки завмерли, немов не насмілювалися порушити безмовний сум, що вивів у повітрі. Він дивився в одну точку, на кут дорогого чорного столу, але нічого не бачив. Погляд його був спрямований усередину туди, де болить душа, гризома докорами та думками про дім, про спальню, де, як йому здавалося, поступово згасала його дружина Кристина.
У двері обережно постукали. Не голосно, не наполегливо мов хтось боявся порушити його самоту. У проємі з’явилася Ольга, його заступниця і, як він відчував, єдина причина, чому він ще не збожеволів. Вона увійшла, і кабінет наче наповнився світлом. Але на її обличчі не було звичної теплої посмішки. Вона підійшла до столу і мовчки поклала перед ним складений аркуш паперу. Заяву на звільнення.
Олю, що це? голос Ігоря перетворився на хрип. Він відчув, як щось всередині нього тріснуло.
Так буде краще, Ігорю. Для всіх, тихо відповіла вона, не піднімаючи очей. Я вже знайшла роботу. В іншому місті.
Біль, тупий і гострий одночасно, пронизав його. Він схопився, обійшов стіл і взяв її за руки. Вони були холодними, як зимовий вітер, що проникає крізь щілини старих вікон.
Не йди. Будь ласка, вимовив він, мов молитву.
Я не можу залишитися. Ти потрібен їй, у її голосі дзвеніли непролиті сльози. Ти повинен бути з нею.
Це я винен! майже закричав Ігор, голос його зривався. Це через мене вона захворіла! Мій гріх, моя звязок із тобою вбиває її!
Годі, Ольга нарешті підняла на нього очі, і він побачив у них такий самий біль. Ти не винен. Ні в чому. Відпусти себе.
Але він не міг. У голові метушилися спогади, мов память навмисне підкидала їх, щоб завдати ще більше болю. Їхній шлюб із Кристиною влаштували батьки, які вважали, що діти мають слідувати родинним традиціям та вигідним звязкам. Він памятав її холодність, майже огиду до його спроб зблизитися, її вічне незадоволення. Вона не хотіла дітей, називаючи їх «тягарем» та «кінцем фігури». Її світом були світські вечірки, дорогі сукні та блиск чужих діамантів, у якому вона мріяла сяяти яскравіше за всіх. А він був для неї лише гаманцем та статусною річчю.
А потім у його житті зявилася Ольга. І він вперше відчув, що таке тепло, турбота та кохання. Вона нічого не вимагала натомість. Просто була поруч. Підтримувала. Слухала. Обіймала. Цілувала так, немов знала кожну його думку. Останній спогад був найболючішим. Він, вирішивши бути чесним до кінця, прийшов до Кристини, щоб попросити розлучення. Хотів сказати їй правду про свої почуття до Ольги. У відповідь була не просто істерика. Це був спектакль. Вона кричала, била посуд, а потім схопилася за серце й упала на килим. З того дня вона «лігла» із загадковою хворобою, яку не міг діагностувати жоден лікар.
Повертатися додому стало катуванням. Похмура, гнітюча атмосфера давила з порога. Кристина лежала у своїй кімнаті, обложена подушками, і зустрічала його слабким, але повним докору голосом:
Ти знову пізно… Тобі зовсім байдуже. А я, можливо, й до ранку не доживу.
Ігор мовчки ковтав грудку в горлі та сідав у крісло біля її ліжка, відчуваючи, як провина розїдає його зсередини. Він був готовий на все, аби вона вижила, аби спокутувати свій гріх. Тому, коли вона заявила, що знайшла «світило медицини», яке може їй допомогти, він безперечно погодився. Дорогий професор із доглянутими руками та самовдоволеною посмішкою приїжджав двічі на день, робив якісь інєкції та виставляв Ігорю величезні рахунки. Ігор платив, не запитуючи.
Того вечора він підїхав до кованих воріт свого будинку та заглушив двигун. Він не міг змусити себе вийти з машини. Хоч ще пять хвилин. Пять хвилин тиші перед тим, як знову поринути у цей пекельний світ докорів, зітхань та запаху ліків.
У бічне вікно постукали. Біля машини стояла маленька дівчинка років десяти, худа, у старенькій курточці. У руках у неї було відро з каламутною водою та ганчірка. Він вже бачив її кілька разів у цьому районі вона завжди крутилася біля дороги, пропонуючи мити фари проїжджим.
Дядечку, фари помити? дзвінко запитала вона.
Ігор кивнув, дістав з кишені купюру, набагато більшу, ніж коштувала послуга, і простягнув їй. Дівчинка швидко протерла фари, схопила гроші і вже хотіла бігти, але раптом обернулася.
А ви занадто пізно приїжджаєте,Ігор обняв Ольгу міцніше, дивлячись, як їхня маленька донька посміхається уві сні, і зрозумів, що найважливіше в житті він уже знайшов.
