Я поспішала на роботу, як зазвичай, із запізненням. На вулиці було вітряно, асфальт ще не просох після нічного дощу. Коли я перебігала дорогу, раптом помітила чоловіка біля краю тротуару. Йому було років сорок. Він сидів, притулившись до стіни, важко дихав. Його штани були розірвані на коліні, а нога у крові.
Люди проходили повз, наче не бачили його. Хтось розмовляв по телефону, хтось їв на ходу, хтось глянув і відвернувся. А я не змогла пройти. Щось у його погляді мене зупинило.
Вам погано? Ви впали? я нахилилася до нього.
Він ледве кивнув і спробував піднятися, але відразу зігнувся від болю.
Давайте викличу швидку, я вже діставала телефон.
Ні, не треба, його голос був хрипкий, втомлений. Будь ласка, не дзвонь туди. Я сам справлюся.
Ви впевнені? У вас кров, ви не можете йти я насупилася. Чому ви не хочете в лікарню?
Він на мить відвів погляд, ніби щось обмірковував.
Можна просто подзвоню другу? Мій телефон розрядився. Один дзвінок і все.
Я занервувала, але сумніваючись, подала йому свій телефон. Він швидко набрав номер, немов знав його напамять, відійшов трохи вбік і прошепотів:
Ало. Це я. Ти можеш?.. Так. Терміново.
Ще щось додав, повернув телефон і ледь посміхнувся:
Дякую. Ви дуже добра.
Я кивнула і майже побігла, відчуваючи дивний тривожний присмак. Можливо, тому що все було занадто таємничо.
Але потім сталося дещо несподіване.
Минуло кілька днів. Я вже забула про той випадок, коли раптом зателефонували з невідомого номера.
Вітаю. Ми бачилися нещодавно на вулиці, ви тоді дали мені свій телефон.
Я на мить завмерла.
Так памятаю. Усе гаразд?
Завдяки вам так. Ви навіть не уявляєте, як допомогли мені тоді. Якби не ваш телефон все могло б закінчитися гірше. Дякую. Якщо коли-небудь знадобиться допомога дзвоніть. Я у вас в боргу.
Ви були в лікарні?
Ні. Але скажімо, я подолав проблему. А ви виявилися з тих рідкісних, хто не пройшов повз. Таких мало.
Він не пояснював деталей, і я не розпитувала. Чомусь стало тепло на душі. Буває, просто даси комусь телефон а це змінює чиєсь життя.
