Її батько одружив із жебраком, бо вона народилася сліпою а те, що сталося далі, приголомило всіх.
Зайнаб ніколи не бачила світу власними очима, але відчувала його жорстокість з кожним подихом. Вона народилася сліпою у родині, де краса цінувалася понад усе.
Її сестер захоплювалися за їхні чарівні очі та витончені постаті, тоді як до неї ставилися як до тягаря сорому, захованого між стінами будинку, плями на бездоганній репутації сімї.
Мати померла, коли Зайнаб було лише пять. З того часу батько змінився став холодним, гірким і сповненим образи, особливо до неї. Він ніколи не називав її на імя. Для нього вона була просто “цим”.
Він не підпускав її до столу з іншими, навіть коли приходили гості. Вважав, що вона проклята, ознака нещастя, кара з небес.
Коли ж їй виповнився 21 рік, батько прийняв рішення, яке розбило навіть те, що залишилося від її вже розчавленого серця.
Вранці він увійшов у її кімнатку де вона сиділа в тиші, торкаючись рядків старої книги Брайля і поклав їй на коліна брудний згорток тканини.
“Завтра твій шлюб”, сказав він сухо, без жодних емоцій. Зайнаб завмерла. Слова здавалися беззмістовними. Шлюб? З ким?
“Це жебрак із мечеті”, продовжив він. “Ти сліпа, він бідний. Ідеальна пара”. Вона відчула, як кров відтікає від обличчя.
Хотілося кричати, втекти, але вона не могла видати й звука. Вибору не було. Ніколи й не було. Батько ніколи не давав їй права вибирати.
Наступного дня все відбулося швидко. Поспішний обряд, мало свідків, ні радості. Вона так і не побачила його обличчя, і ніхто не наважився його описати.
Батько штовхнув її до незнайомця, велів взяти його під руку. Вона підкорилася, мов бездушна тінь. Навколо хихотіли: “Сліпа дівка і жебрак”.
Після церемонії батько сунув їй у руки мішечок з одягом і віддав чоловіку:
“Тепер це твоя проблема”, сказав він і пішов, не озираючись.
Жебрак його звали Юша мовчки повів її вулицями. Довго не говорив ні слова. Вони дійшли до розвалистої хатини на околиці. Пахло вогкістю, землею та димом.
“Не палац”, промовив Юша лагідно. “Але тут ти в безпеці”. Зайнаб сіла на стару коцюбину й намагалася ковтнути сльози.
Так почалося її нове життя: сліпа дружина жебрака у хатині з глини та надії.
Але вже першої ночі сталося щось дивне.
Юша приготував їй чай, обережно подав. Вкрив її власною одежею, а сам ліг біля дверей, немов вірний сторож, що охороняє королеву.
Він розмовляв з нею з повагою, з добротою. Запитував, які казки їй подобаються, про що вона мріє, яка їжа змушує посміхатися. Ніхто раніше такого не питав.
Дні перетворилися на тижні. Юша водив її до річки, розповідав про сонце, птахів, дерева з такою поезією, що Зайнаб почала “бачити” їх через його голос.
Співав, коли пВона усміхнулася крізь сльози, відчуваючи, як її доля, колім зламана, нарешті знайшла свій справжній шлях до любові, яка не потребує очей, щоб побачити світло.
