Повертаючись додому знайомою дорогою, я насолоджувався тишею. Тут зазвичай пусто: ліс, свіже повітря та рідкісні проїжджі машини. Ніщо не віщувало дива.
Раптом біля узбіччя я побачив щось велике й темне. Наблизившись, розгледів ведмедицю. Вона сиділа на задніх лапах і, здавалося, махала до мене, немов кликала.
Серце стиснулося від жаху чи то втеча з цирку, чи просто звір вийшов із лісу? Я вже збирався натиснути на газ, коли помітив щось дивне. Ведмедиця підвелася й пішла до лісу, час від часу озираючись, ніби перевіряючи, чи йду за нею. Цікавість перемогла страх.
Серед дерев я побачив ведмежа. На його голові міцно застрягла пластикова пляшка маля відчаяно трясло нею, але даремно. Тепер я зрозумів: мати не загрожувала, вона просила допомоги.
Повільно, аби не налякати ведмедицю, я звільнив ведмежа. Вона підбігла, облизала дитинча, перевірила його, а потім, не поспішаючи, пішла глибше в ліс.
Перед тим як зникнути, ведмедиця зупинилася й глянула на мене. У її очах була подяка.
Я ще хвилину постояв, перевів дух, потім сів у машину й поїхав. Цей день навчив мене, що навіть у найстрашнішому може критися прохання про допомогу і іноді варто прислухатися.
