Ще хоть слово вимовиш, Галино Віталіївно, про те, що я й кому винна, і їстимете через трубочку до кінця своїх днів.
Смачно, Оленько, смачно, хто ж сперечається. Але водянисте. Навару нема, розумієш? Багато води, а душі в ньому не відчувається. Ніби просто буряк у підфарбованій воді потопили.
Голос Галини Віталіївни, м’який і обволікаючий, як теплий кисель, заповнив маленьку кухню. Вона відсунула від себе тарілку з недодіяним борщем, і цей жест був кращемовніший за будь-які слова. Вирок був оголошений. Ольга, що стояла біля мийки, не обернулася. Вона просто взяла губку й почала з вивіреною точністю витирати з плити невидиму плямку. Її плечі були нерухомими, спина ідеально рівною. Жоден м’яз не здригнувся на її обличчі, коли вона почула цей вирок, поданий під соусом турботливої поради.
Тарас, її чоловік і син Галини Віталіївни, сидів за столом, відгородившись від них своєю масивною фарфоровою чашкою. Він з гучним хрускітом відкусив шматок вівсяного печива, запив його чаєм і потягнувся за наступним. Він не дивився ні на матір, ні на дружину. Його погляд був спрямований у центр столу, на вазочку з печивом, ніби це був найважливіший і найцікавіший обєкт у Всесвіті. Він перебував у своїй власній зоні комфорту, у затишному коконі з чаю й цукру, і тихий словесний розстріл поруч його не стосувався. Це були жіночі справи, а він у них не ліз.
Зараз я все приберу, і ми перейдемо у вітальню, рівним тоном проговорила Ольга, не повертаючи голови. Її голос був позбавлений будь-яких емоцій. Це був голос стюардеси, яка виголошує про прибуття літака до пункту призначення.
Вона почала збирати тарілки. Рухи її були ощадливими, майже механічними. Жодного зайвого жесту, жодного випадкового звуку. Посуд не брязкотів, ложки не дзвеніли. Вона ставила тарілки одна на одну з такою акуратністю, ніби виконувала складний ритуал, порушення якого могло призвести до катастрофи.
Галина Віталіївна, задоволена виробленим ефектом, підвелася зі стільця й з царственною грацією пройшла у вітальню. Вона не сіла на диван, ні. Вона опустилася у старе, глибоке крісло з високими підлокітниками, яке миттєво перетворилося на трон. Вона влаштувалася у ньому, розгладила складки на сукні й почала оглядати кімнату. Її погляд, уважний і ціпкий, ковзав по полицях, по кутах, по поверхні меблів. Це була не пуста оглядина, а інспекція.
Коли Ольга й Тарас увійшли до кімнати, вона задумливо похитала головою, дивлячись кудись понад їхні голови.
Ох, Тарасику, подивись її голос знову став сумним і повним всесвітньої мудрості. Вона витонченим жестом вказала на велику фотографію у деревяній рамці, що висіла на стіні. Бачиш, на куточку? Пил. Ні, це навіть не пил. Це запущеність. Коли в домі живе хороша господиня, повітря інше. Воно дзвенить від чистоти. А тут воно втомлене.
Тарас слухняно перевів погляд на рамку, примружився, ніби справді намагався щось розгледіти, і невиразно хмикнув, знову запиваючи чай зі своєї незмінної чашки. Він не заперечив, не захистив. Він просто прийняв до відома. А Ольга завмерла посеред кімнати, тримаючи в руках порожній піднос. Вона дивилася на чоловіка, на його байдуже обличчя, потім на свекруху, що сяяла на своєму імпровізованому троні, і відчувала, як крижаний спокій, який вона так старанно підтримувала, починає тріскатися.
Справа ж не в пилюці, Тарасику. Пил це лише наслідок.
Галина Віталіївна вимовила це з глибоким, трагічним зітханням, ніби ділилася не побутовим спостереженням, а священним знанням, доступним лише обраним. Вона поправила уявну складку на своїй сукні, утвердившись у кріслі ще міцніше. Вся її постава, увесь її голос, все її істоту випромінювало впевненість у власній правоті. Вона була не просто гостей у домі сина, вона була носієм істини, останнім оплотом правильного світобудови в цьому хаотичному, неправильному світі.
Я своїй свекрусі, Ганні Степанівні, царство їй небесне, грілку в ноги клала щоночі, навіть якщо вона не просила. І не тому, що боялася її, а тому що поважала. Розуміла своє місце. Розуміла, що вона мати мого чоловіка, основа роду. А що зараз? Зараз молодь думає, що сім’я це просто спільне проживання двох людей. Партнерство, як вони це називають. Яке жалюгідне слово.
Ольга, що поставила піднос на кухонну стільницю з неприродною, майже похоронною акуратністю, знову завмерла у дверному прорізі. Вона притулилася плечем до косяка, схрестивши руки на грудях. Вона більше не намагалася чимось зайнятися. Вона просто дивилася. Її обличчя перетворилося на беземоційну маску, але очі, трохи звужені, пильно стежили за сценою, що розі
