Таточку, я дуже мало їстиму. Не віддавай мене в дитбудинок! благала дівчинка, втираючи сльози.
У невеликому селі, де вулиці тонули у піщаному пилу, а хати стояли тісно одна біля одної, жила звичайна родина. Богдан і Оксана люди, які багато побачили на своєму віку. Вони не були багаті, але й голоду не знали. Їхні дні минали в роботі на землі, турботі про дітей та домашніх клопотах. Здавалося, їхнє життя повне і завершене. Та одного дня все змінилося.
Оксана дізналася, що знову вагітна.
Богдан був чоловіком практичним і розсудливим. Йому здавалося безглуздим збільшувати родину, коли ледве вистачає на трьох дітей. Грошей ледве вистачало на найнеобхідніше, а тут ще одні уста.
Оксано, ти зовсім розум втратила? Тобі вже сорок три! Лева доглядаємо за тими, що є, а тепер Богдан довго шукав слова, щоб висловити своє розчарування.
Та Оксана була непохитна. Вона відчувала, що ця дитина має народитися. Для неї це рішення було глибоко особистим, вищим за будь-які розумові аргументи.
Коли на світ зявилася Марічка, Богдан навіть не поїхав зустрічати Оксану з пологового будинку. Народження дівчинки для нього ніби відбулося десь на узбіччі його життя. Коли він повернувся додому, усе виглядало як завжди тільки тепер у хаті зявилася ще одна маленька дівчинка, яка майже відразу загубилася серед інших членів родини.
Богдане, подивись, яка вона гарна! Оксана дивилася на новонароджену з любовю, але в очах чоловіка не було й краплі тепла.
Молодша донька росла в тіні старших дітей та холодного батька. Сестри й брат майже не помічали її. Оксана старалася дати Марічці все, що могла, але сили її були небезкінечні. Часто дівчинка залишалася сама, поринувши у свої думки, намагаючись зрозуміти, чому батько, якому вона так хотіла сподобатися, не звертає на неї уваги.
Марічка мріяла, що якщо зробить щось особливе, то батько нарешті помітить її. Навіть у шість років вона сподівалася, що він буде грати з нею чи хоча б заговорить. Вона слідкувала за ним поглядом, коли він спілкувався з іншими дітьми, але він завжди відводив очі.
Тату, глянь, які ягоди я зібрала! одного разу Марічка підбігла до нього з кошиком, повним малини.
Та Богдан лише нахмурився:
Постав на стіл, мені не коли.
Одного разу, коли Марічці виповнилося шість років, вона пішла з мамою в ліс по гриби. З радістю вона збирала улюблені гриби батька, мріючи, що цього вечора вони проведуть разом за сімейною вечерею. Вона вірила, що так зможе хоча б трохи заслужити його увагу.
Та доля розпорядилася інакше. Почався раптовий злива. Оксана, поспішаючи додому, спіткнулася об корч і впала. Марічка, перелякавшись, кинула відро з грибами і побігла додому.
Тату, мама впала! закричала вона, задихаючись від бігу.
Богдан сидів за столом і не відразу усвідомив, що відбувається.
Мама не встає! повторяла Марічка, показуючи в бік лісу.
Родина кинулася на допомогу. Коли вони дісталися місця, Оксана лежала без руху. Лікарі пізніше повідомили, що вона померла миттєво, вдарившись головою об пень.
Після того дня життя Марічки змінилося назавжди. Богдан, переживши похорони дружини, почав звинувачувати в усьому молодшу доньку.
Це ти винна! кричав він на Марічку, коли вона плакала в кутку. Ти її вбила!
Старші діти, підтримуючи батька, вимагали, щоб він позбувся «винуватки». Оточена ненавистю і звинуваченнями, Марічка відчувала, як її світ руйнується. Вона не могла зрозуміти, чому її ніхто не любить і чому вся біль родини обрушилася саме на неї.
Тату, вижени її! Вона винувата в тому, що мами більше немає, наполягала старша сестра, дивлячись на батька з обра
