14 років тому ти викинула мене з дому, а тепер чекаєш, що я буду доглядати за тобою в старості? Не дочекаєшся!
Ганна Іванівна не просто впустила чашку ніби розбила крихку частинку минулого, яку вже давно забула. Фарфор із дзвінким тріском розсипався на сотні гострих шматочків, розлетівшись по вицвілому лінолеуму, немов сліди колишньої розкоші, що давно зникла. Кава розлилася по підлозі, наче малюючи береги неіснуючого острова дивного, чужого, сповненого болю та порубаних обіцянок.
Як ти… як ти смієш? голос жінки тремтів, наче струна, ось-ось готова розірватися. Кожне слово виходило з трудом, ніби несло вагу всіх прожитих років. Я тебе народила, годувала, виростила… Ти ж мій син!
Викинула, різко перебив її Ігор, схрестивши руки на грудях, наче в броні. Саме це слово головне. Не «народила», не «виростила», а «геть звідси».
Сухорлявий чоловік років пятдесяти, з обличчям, змарнованим часом і гіркотою, стояв, схрестивши руки. Його погляд, важкий, болючий, впивався в жінку, яка колись була матірю, а тепер здавалася чужою.
Сину мій… Ганна Іванівна спробувала підвестися, але коліна не слухалися. Вона сиділа серед уламків, ніби частина її душі теж розбилася. Ти не розумієш… Тоді були інші часи… Інші обставини…
Ти повторюєш це роками, голос Ігоря задрижав, але він стиснув зуби, намагаючись придушити не лише гнів, а й біль. Девяносто восьмий, криза, бандити, біднота… І ти вирішила, що я, чотирнадцятирічний хлопчисько, маю виживати сам? А тепер, коли тобі потрібна допомога, чекаєш, що я прибіжу? Не дочекаєшся.
Відштовхнувшись від одвірка, він пройшовся тісною кухнею, немов намагаючись вмістити простір, який раптом став замалим.
Для Ганни Іванівни все почалося з краху. Чоловік, інженер із заводу, півроку не отримував зарплати. Вона ледве зводила кінці з кінцями, торгуючи на ринку. А потім Олексій зник. Ні записки, ні прощального дзвінка нічого.
Через три дні прийшла звістка від міліції тіло знайшли біля залізниці. Офіційно нещасний випадок. Але Ганна знала правду: він не витримав.
Залишилася з сином. З боргами. З порожньою хатою.
Ти поживеш у бабусі, сказала вона Ігорю, складаючи його речі в старий валіз. Голос здригався від брехні, яку намагалася видати за надію.
Надовго? запитав хлопець, тримаючись за рукав светра.
Ненадовго. Поки я не стану на ноги.
Бабця, Марія Степанівна, жила в селі за сто кілометрів. Автобус ходив раз на день.
Вона не чекала онука. Коли Ігор постукав у двері, стара довго вдивлялася в нього.
Ігорко? Ганчин?
Він кивнув.
А де ж мати?
Казала, що приїде.
Марія Степанівна нахмурилася, але впустила. У хаті пахло сирістю, ліками і забуттям.
Розташовуйся, показала вона на диван. Тільки не думай, що тут курорт. Працюватимеш.
Так почалися його дні в селі. Мати не дзвонила. Не писала. Не приїжджала.
Через рік він знайшов у скриньці листа.
*”Ігорку, пробач. Я не можу тебе забрати. У мене нова сімя. Чоловік не хоче чужої дитини. Потерпи у бабусі. Колись поясню.”*
Щось тріснуло всередині. Він розірвав листа і пішів у ліс, де кричав, поки не охрип.
Бабуся показала мені твій лист через три роки, сказав Ігор, дивлячись на матір. Одного.
Ганна Іванівна підвела на нього очі.
Я писала… Багато разів.
Один лист, мамо. Один.
Вона похитала головою.
Не може бути… Я відправляла щомісяця. І гроші бабусі надсилала.
Ігор усміхнувся.
Значить, бабуся брехала.
Марія Степанівна була жорсткою. Не пестила, не жаліла. Але годувала, одягала, не давала злити школу.
А ще ненавиділа свою доньку.
Листи від Ганни перехоплювала на пошті. Гроші забирала собі. А внукові казала:
Не чекай її, Ігорку. Матері в тебе більше немає.
У сімнадцять він втік. Збирав копійки, вчився, пішов у місто.
Зустрів дружину Олену, риж
