Вечір у хірургічному відділенні тягнувся нескінченно, наче час застиг, а повітря згустилося, насичене запахом ліків та антисептиків. У закутку медсестринської, освітленій тьмяною лампою, сиділа Ганна Білоцерківська тонка, з яскравими очима й розкуйовдженим світлим волоссям. На колінах у неї лежала розгорнута книга Коцюбинський, її порятунок, її втеча від реальності.
Дні вона проводила в медичному училищі, ночі працюючи санітаркою, а ці рідкісні хвилини спокою ставали для неї святом. Читання було не просто звичкою це був спосіб врятувати себе серед відер з брудною водою й прибирань після хворих.
Ого, що це ми тут робимо? Літературний гурток влаштували?
Голос, різкий і дратівливий, врізався в тишу. Ганна здригнулась. Книга зникла. Вона підвела очі перед нею стояв Борис Олександрович, завідувач відділення. Він зявився, як завжди, непомітно, наче підкрадався, щоб спіймати когось на слабкому. Невисокий, з рідким волоссям і обличчям, застиглим у вічному незадоволенні, він тримав її книгу двома пальцями, ніби торкався чогось брудного.
Коцюбинський? він усівся. Це, звісно, дуже благородно надихатися класикою. Тільки, Білоцерківська, ви не у вітальні пані, а в лікарні. Вам тут платять не за мрії.
Ганна повільно встала. Страху не було. Лише давня, знайома образа, що копилася роками.
По-перше, платять мені так, що й на хліб не вистачає. А по-друге, я все зробила. Палати чисті, хворі обслужені. У мене немає права на перерву?
Ось як! його голос став голоснішим. Ти ще й сперечатися з начальством будеш? Я тебе попереджую ще слово, і звідси вилетиш, навіть не згадаєш!
У цю мить двері відчинилися. На порозі зявилася Оксана, подруга й колега Ганни. Поглянувши на сцену, вона миттєво зрозуміла ситуацію.
Ганнусю, терміново до шостої! Дідусь погано себе почуває, треба допомога!
Вона схопила Ганну за руку, вивела в коридор і вже на ходу, з натякнутою ввічливістю, кинула:
Вибачте, Борисе Олександровичу, зараз усі виправимо!
Коли вони відійшли, Оксана видихнула.
Ганно, ти зовсім з глузду зїхала? прошепотіла вона, стискаючи її плече. Навіщо ти з ним сперечаєшся? Він тебе знищить! Ти ж знаєш, на що він здатний, аби лише зберегти свою владу. Замовкни, просто замовкни, ради Бога!
Я не можу мовчати, коли бачу, як топчуть людину, тихо, але твердо відповіла Ганна, дивлячись у підлогу. Він не лікар. Він тюремник.
Твої слова нічого не змінять. А от тобі буде гірше. Будь розсудливішою, прошу.
Слова зависли в повітрі. Розсудливість Ганна гірко посміхнулася. Для неї це слово давно втратило сенс. З пятнадцяти років вона жила за іншим законом законом необхідності діяти, ризикувати, боротися. Заплющивши очі, вона на мить вирвалася з лікарняного коридору перед внутрішнім поглядом постала дитинна кімната.
Сонячне світло, що лилося у вікно. Гучний сміх батька сильного, впевненого, успішного. Він бере її на руки, дарує величезну ляльку з порцеляновим обличчям і шовковим волоссям. Цей подарунок став символом світу, повного любові, стабільності, де все здавалося вічним.
Але цей світ розсипався за один вечір. Батька побили в підїзді не заради грошей, а як попередження. Конкуренти. Лікарі врятували йому життя, але травма хребта зробила його інвалідом. Із життєрадісного чоловіка він перетворився на розгніваного, страждаючого, котрий ненавидів увесь світ і виливав біль на близьких.
Мати, Марія Петрівна, не витримала тягаря. Після смерті чоловіка її вдарив інфаркт лікарі говорили про нервовий зрив, виснаження. Пятнадцятирічна Ганна залишилася одна. Вона продала ляльку, потім усе, що мало ціну, щоб купити ліки. Пішла працювати спочатку прибиральницею, потім санітаркою.
Вона бачила, як страждають хворі, як лікарі байдуже проходять повз, як людське життя знецінюється. І тоді, дивлячись на муки матері й згадуючи страждання батька, вона поклялася: стане лікарем. Справжнім. Тим, хто чує, бачить, не відвертається. Не таким, як Борис Олександрович. Ці спогади були її опорою. Вони не давали зламатися.
Близько другої ночі, коли лікарня поринула в сон, Ганна знову дрімала з книгою на колінах. Її розбудили голоси й галас у приймальні. Вона схопилася й побігла туди.
На лавці сидів чоловік у зношеному одязі, з брудним обличчям, у волоссі земля. Від нього пахло потом і горілкою. Він стискав правий бік, і крізь пальці сочилася кров.
Що трапилося? запитала Ганна, підходячи.
У бік ножем, прохрипів він. За порожній гаманець
Борис Олександрович вийшов із ка
