Трутниця. Свекруха виставила за поріг жінку з маленькою дитиною. Але вона навіть подумати не могла…
Миколка нарешті заснув лише о третій. Я сиділа на краю ліжка, завмерла в незручній позі рука заніміла, плече ніяло, але я боялася пошевелитися. У малого різалися зубки ясна почервоніли, він увесь час тягнув кулачки до рота і плакав так, що серце розривалося.
Здавалося, він не спав цілу вічність. Варто було спробувати перекласти його в ліжечко одразу прокидався, ніби відчував, що я збираюся втекти. Всього сім місяців, а за цей час я встигла прожити ціле нове життя. Любов, біль, тривога, щастя все сплелося в тугий вузол, який тепер не розвязати.
Коли дихання сина стало рівним, я обережно підвелася. У вікні навпроти світилося хтось у нашій панельній девятиповерхівці тепер не спав. Часто гадала хто там? Така ж змучена мати, як я? Безсонний дід? Закохана пара? Колись я мріяла, що ми з Олегом купимо свою квартиру, і я дивитимусь зі свого вікна на свій двір. Але ці мрії розтанули, як дим.
Три роки роботи на касі в «Сільпо» і всі мої заощадження пішли в нікуди. Спочатку перший внесок за іпотеку, яку ми так і не оформили. Потім на ремонт у цій квартирі, де ми жили з Ганною Миколаївною, Олеговою матірю. «Буде затишніше», казав він. Але затишніше стало лише для них.
Відтоді, як я переступила цей поріг з валізою і дурною надією на щасливе життя, я жодного разу не відчула себе вдома.
«Все налагодиться», обіцяв Олег півтора роки тому. «Распишемося влітку», говорив перед тим, як я завагітніла. «Трохи почекаємо», шепотів, коли народився Миколка. Я кивала. Вірила. Чекала. Але штамп у паспорті чомусь здавався йому чимось зайвим.
Ганна Миколаївна щоранку дзвеніла ключами в передпокої, збираючись на роботу в бухгалтерію. Я називала її про себе «болонкою» маленька, злобна, з вічно піднятим носом. Зі мною вона розмовляла лише за потреби, ніби я не мати її онука, а тимчасова прислуга. Коли я готувала кривилася: «Не вмієш поводитися з продуктами». Коли прала: «Це дорогі речі». Але завжди з отруйною усмішкою.
«Оленко, підлогу б помила», говорила вона в мій єдиний вихідний. «Олено, я купила сир для Миколки», додавала, хоча я ніколи не брала її продукти.
Свою кімнату вона замикала на ключ. У нашу відсутність перевіряла речі. Одного разу я застала її за шафкою. «Шукала рушник», сказала вона без тіні сорому.
На кухні особливий порядок. Її тарілки окремо, наші окремо. Її пательня, її каструлі, її віночок. Нічого спільного. Коли Олег затримувався, я вечеряла в кімнаті лише б не сидіти з нею за одним столом.
І все ж якось ми вживалися день за днем, місяць за місяцем. До народження Миколки я ще могла вирватися на роботу, до подруг, просто прогулятися. А тепер? З дитиною на руках, з жалкими трьома сотнями в гаманці та чотирма тисячами дитячої допомоги на картці.
Я тихо зачинила двері й вийшла в коридор. Хотілося пити, голова гула від недосипання друга безсонна ніч поспіль. Вчора Миколка прокин
