Харчівниця. Свекруха виставила за поріг жінку з дитиною. Але вона навіть уявити не могла…
Миколка нарешті заснув лише о третій. Я сиділа на краю ліжка, знемила в незручній позі рука віднялася, плече ніяло, але я боялась пошевелитися. У малого різалися зубки ясна почервоніли, він усе часу тягнув кулачки до рота й плакав так, що серце розривалося.
Здавалося, він не спав цілу вічність. Варто було спробувати перекласти його у ліжечко зараз же прокидався, ніби відчував, що я хочу втекти. Усього сім місяців, а за цей час я встигла прожити ціле нове життя. Любов, біль, тривога, щастя все сплелося у тугий вузол, який тепер не розвязати.
Коли дихання сина стало рівним, я обережно підвелася. У вікні навпроти горів світло хтось у нашій панельній девятиповерхівці теж не спав. Я часто гадала, хто там така сама змучена мати, як я? Безсонний дід? Закохана парочка? Колись я мріяла, що ми з Андрієм купимо свою квартиру, і я дивитимусь зі свого вікна на свій двір. Але ці мрії розтанули, як дим.
Три роки роботи на касі в «Сільпо» і всі мої заощадження пішли в нікуди. Спочатку перший внесок за іпотеку, яку ми так і не оформили. Потім на ремонт у цій квартирі, де ми жили з Ганною Степанівною, Андрієвою матірю. «Буде затишніше», казав він. Але затишніше стало лише для них.
Відтоді як я переступила цей поріг з валізою і дурною надією на щасливе життя, я жодного разу не відчула себе вдома.
«Все налагодиться», обіцяв Андрій півтора року тому. «Розпишемося влітку», говорив він перед тим, як я завагітніла. «Трохи почекаємо», шепотів, коли народився Миколка. Я кивала. Вірила. Чекала. Але штамп у паспорті чомусь здавався йому чимось зайвим.
Ганна Степанівна щоранку дзвеніла ключами в передпокої, збираючись на роботу в бухгалтерію. Я називала її про себе «болонкою» маленька, свавільна, з вічно задіраним носом. Зі мною вона говорила лише за необхідності, ніби я не мати її онука, а тимчасова прислуга. Коли я готувала кривилася: «Не вмієш поводитися з продуктами». Коли прала: «Це дорогі речі». Але завжди з отруйною посмішкою.
«Марічко, підлогу б помила», казала вона в мій єдиний вихідний. «Маріє, я купила сир для Миколки», додавала, хоча я ніколи не брала її продукти.
Свою кімнату вона запирала на ключ. У нашу відсутність перевіряла речі. Одного разу я застала її за риттям у моїй шафі. «Шукала рушник», сказала вона без тіні сорому.
На кухні особливий порядок. Її тарілки окремо, наші окремо. Її сковорідка, її каструлі, її віничок. Нічого спільного. Коли Андрій затримувався, я вечеряла в кімнаті лише б не сидіти з нею за одним столом.
І все ж ми якось уживалися день за днем, місяць за місяцем. До народження Миколки я ще могла вирватися на роботу, до подруг, просто прогулятися. А тепер? З дитиною на руках, з жалюгідними трьома сотнями у гаманці та чотирма тисячами дитячих допомог на картці.
Я тихо закрила двері й вийшла в коридор. Хотілося пити, голова гула від недосипання друга безсонна ніч поспіль. Вчора Миколка прокинувся о пів на другу й заснув лише о пятій. А о десятій ранку знову на ногах. Я рухалася як зомбі, очі наче піском засипано.
На кухні горів світло. Ганна Степанівна ще не спала. Я хотіла просто налити води й піти, але не встигла зробити й кроку.
Ще не спиш? обернулася свекруха. Знов у телефоні сидиш, я світло під дверима бачила.
Миколка погано спить, відповіла я. Зубки ріжуться
Вона фуркнула. У цьому звуку було все і недовіра, і натяк, що я просто відмовляюся від справ, і «я в твої роки і працювала, і дітей ростила».
Можна тихіше? попросила я, здригнувшись від гуркоту тарілок. Миколка тільки заснув.
Щось мигнуло в її очах. Вона різко повернулася до раковини, згорбилася, а потім
Потім розвернулася до мене. Обличчя перекосилося, очі звузилися. Вона з гуркотом поставила чашку на стіл.
Тихіше? перепитала Ганна Степанівна. Я в своєму домі повинна на п
