Багато років тому, ще за часів нашого весілля, ми з чоловіком жили тихо та затишно у власній хаті у Львові. Все було чудово… аж поки не почалися ці дивні нічні дзвінки.
О другій годині ночі задзвонив телефон. Чоловік прокинувся першим, підняв слухавку й зблід.
Мамо… з тобою все гаразд? ледве промовив він.
А вона лише шепотіла:
Сину, ти спиш? Усе добре?
Спочатку подумали, що їй стало зле або не спалося. Мені навіть трохи її шкода було.
Але наступної ночі все повторилося. Знову рівно о другій. Вона дзвонила, шепотіла й питала одне й те саме:
Сину, ти спиш? Просто хотіла перевірити, чи з тобою все гаразд.
Ми почали злитися. Не висипалися, чоловік на роботі ледве тримався. Я все частіше не стримувала роздратування.
На третю ніч я запропонувала вимкнути телефони. Та о пів на третю… хтось постукав у двері. Це була свекруха. Вона стояла у нічній сорочці, боса, зі спокійним обличчям.
Не могла додзвонитися… і злякалася, просто сказала вона, заходячи до хати.
Я кипіла від злості. Але чоловік ще намагався терпіти. Він любив матір, хоч і розумів це не норма.
Так минув тиждень. Ми вже з жахом чекали ночі. Просили, благали її зупинитися… Даремно.
Одного разу я навіть крикнула на неї, але вона лише усміхнулася. Коли ж ми довідалися справжню причину цих дзвінків нам стало моторошно.
Тієї ночі ми знову вимкнули телефони. Сподівалися хоч раз виспатися. Чекали, що вона знову прийде.
Але вона не прийшла. Ми здивувалися, навіть полегшало. Я прокинулася бадьорою та відпочилою.
Удень вирішили навідатися до неї. Може, образилася чи захворіла?
Коли відчинили двері її хати, нас огорнув дивний запах… Вона сиділа у кріслі, мертва. Телефон у руці вимкнений.
Лікар сказав смерть настала близько другої ночі.
Тоді нас ніби грім ударив: ми не отримали дзвінка, бо вона вже не могла зателефонувати. Вона боялася померти сама, відчувала щось… А ми виявилися бездушними.
Завжди відповідайте на дзвінки батьків. Бо може статися так, що вони телефонують вам востаннє.
