**Щоденник**
Моряки помітили собаку, яка пливла посеред моря. Коли підійшли ближче, їхній світ перевернувся від побаченого
Його пальці тремтіли не від холоду. Він притиснув ковдру до спини пса, ніби укутував дитину. Запах мокрої шерсті змішався з металевим присмаком, йодом та старим дизелем справжній аромат палуби та життя, яке намагаються врятувати.
Тарас підвівся, вдивляючись у обрій. Вітер бив йому просто в обличчя, а волосся прилипло до чола. Він відчував, як під ногами дрижить корпус судна, як десь у глибині бурмотить старий двигун, як під пальцями холодніє залізний поручень.
Усередині все кричало: «Не лізь, не ризикуй!». Але ця собака дивилася так, що навіть морські шторми здавалися тихішими за її погляд. Василь витер обличчя й показав на нашийник.
На ньому, вицвіклими літерами, було вибито одне імя «Бім». Це не випадковість, прохрипів він. Її не просто викинуло хвилями. Але Ярослав лише кивнув, гладячи мокру морду.
Вона плила не просто так її хтось чекав. Вона прямувала кудись, зрозуміли вони. Дмитро зітхнув, присідаючи навпочіпки й дивлячись собі прямо в очі.
«Що ти хочеш нам сказати, дівчино? Що там, попереду?» запитав він, але Бім лише підняла голову й знову впялилася вдалину. Морозний вітер піднімав піну, збиваючи подих. Хвилі билися об борт із глухим гуркотом.
Дзвін крапель, що падали на залізо, лунав, як удари дзвіночків. Все злилося в одну гучну мелодію, в якій чулося питання без відповіді. Тарас відступив на крок, озираючись на команду.
«Ми врятували її, вимовив він із натугою. Цього достатньо. Тримаємо курс.»
Але Дмитро лише похитав головою. Вася відвів погляд. А Ярослав, обіймаючи собаку, тихо промовив: «Але ми ще не знаємо, кого вона веде за собою.»
Ці слова зависли в повітрі, наче передвістя чогось більшого. Тоді жоден з них не здогадувався, що ця собака привести їх на межу життя та смерті.
Бім прокинулася різко, ніби хтось вимкнув світло. Вона схопилася на лапи, ледве Ярослав встигнув схопити її за нашийник. Мокра шерсть прилипла до боків, дихання було нерівним, а очі горіли дивним вогнем. Вона потягнулася до борту, рвучись так сильно, що Ярослав ледве втримався на ногах.
«Тихше, тихше» притиснув її до себе, відчуваючи, як серце під мокрою шерстю бється, наче хоче вирватися назовні. Дмитро підбіг із кухлем гарячого борщу.
Пар піднімався у холодне повітря, змішуючись із різким запахом солоної води. «Ну-но, поїж хоча б трохи!» простягнув кухоль, але Бім навіть не глянула. Вона знову кинулася до борту, дряпаючи кігтями по металу.
Скребіт різав вухи, як тупий ніж. Тарас примружився, підійшовши ближче. Вітер бив у обличчя, наче підбурюючи повернутися на місток і забути про все.
«Чого їй туди?» голос йому здався, але потім зміцнів. «Вона збожеволіла чи що?»
Василь стояв осторонь, засунувши руки в кишені. Губи стиснуті, погляд упирався в обрій. Він мовчав, але всередині кипіла буря, яку він боявся визнати. Ярослав провів рукою по голові Біма, відчуваючи, як холодна шерсть колеться від солі.
«Вона не просто так рветься назад. Дивиться туди весь час, показав у бік мутного обрію. Вона щось знає. Може, там хтось її жде.»
Дмитро присіпорту, поставивши кухоль на палубу. Пар від борщу здіймався вгору, розчиняючись у вологому повітрі. Він торкнувся мокрого боку собаки, прошепотів: «Ну хто ж там у тебе лишився, дівчино? Господар, чи може ще хто? Ти ж не просто так плила»
Бім заскиглила тихо, протяжно, ніби розповідала те, що не могла сказати словами. Цей гоління прокотилося палубою й розчинилося в тумані, злившись із шепотом хвиль.
Василь нарешті проговорив, стиснувши зуби: «Ми не можемо просто піти. Розумієте? Якщо вона готова повернутися у шторм значить, там хтось важливіший за її життя.»
Тарас відвернувся, дивлячись на хвилі. Сіль вїдалася в шкіру, залишаючи гіркий присмак на губах. Він провів рукою по обличчю, наче хотів стерти цю сцену. «Тримаємо курс» пробурмотів, але голос уже не був такий твердий.
Дмитро відпив ковток борщу. Гарячий бульйон пе
