Моряки помітили собаку, що пливла посеред моря. Підійшовши ближче, їхній світ перевернувся від побаченого
Його пальці тремтіли не від холоду. Він притис ковдру до спини пса, ніби вкривав дитину. Запах мокрої шерсті змішався з металевим присмаком, йодом та старим дизелем справжній аромат палуби та життя, яке намагаються врятувати.
Ярослав підвівся, впікся поглядом у обрій. Вітер бив йому просто в обличчя, волосся прилипло до чола. Він відчував, як під ногами хитається палуба, як десь у глибині судна бурмотить старий двигун, як під пальцями холоне залізний поручень.
Всередині його кричало: «Не лізь, не ризикуй!» Але ця собака дивилася так, що навіть морські шторми здавалися тихішими за її погляд. Богдан витер обличчя і кивнув на нашийник.
На ньому, вицвілими літерами, було вибито одне імя «Бім». «Не випадково вона тут», прохрипів він. Це ж не просто хвилі викинули її. Але Орест лише кивнув, гладячи мокру морду.
Вона не просто так пливла. Її хтось чекав. Вона йшла кудись, зрозуміли? Тарас зітхнув, присіў навпочіпки, дивлячись собі прямо в очі.
«Що ж ти хочеш нам сказати, дівчино? Що там попереду?» запитав він, але собака лише підняла голову й знову впіклась поглядом у далечінь. Морозний вітер підіймав піну, збиваючи подих. Хвилі били об корпус із глухим гуркотом.
Дзвін крапель, що падали на залізо, лунав, як удари дзвіночків. Все злилося в одну гучну мелодію, в якій відчувалось питання, на яке ніхто не знав відповіді. Ярослав відступив на крок, оглянув команду.
«Ми врятували її», промовив він із труднощами. «Цього достатньо. Тримаємо курс».
Але Тарас лише похитав головою. Богдан відвів погляд. А Орест, обіймаючи собаку, тихо сказав: «Але ми ще не знаємо, кого вона веде за собою».
Ці слова зависли в повітрі, немов передвістя чогось набагато більшого. Тоді жоден із них не здогадувався, що ця собака приведе їх на межу життя та смерті. Бім прокинувся різко, ніби хтось клацнув вимикачем.
Він схопився, ледве Орест встиг ухопити його за нашийник. Мокра шерсть прилипла до боків, дихання було нерівним, а очі палали дивним вогнем. Він потягнувся до борту, рвонувся так сильно, що Орест ледь не впав на залізний настил.
«Тихше, тихше» прошепотів він, притискаючи собаку до себе, відчуваючи, як той бється в його руках, як серце під мокрою шерстю стукає, немов хоче вирватись назовні. Тарас підскочив із кухлем гарячого борщу.
Пар піднімався в холодне повітря, змішуючись із різким запахом солоної води. «Ну-но, ну! Поїж хоча б трохи!» запропонував він, підніс
