Бізнес-клас. Довгий переліт. Я замовила квиток заздалегідь, обравши місце біля вікна хотілося провести цю подорож спокійно, трішки попрацювати та відпочити. Все йшло як завжди: пасажири заповнювали салон, валізи зникали у багажні полиці, стюарди пропонували воду.
Я вже влаштувалася на своєму місці, коли до салону увійшов чоловік у дорогому костюмі. Він тримав у руках шкіряний портфель і з виглядом абсолютної впевненості підійшов до свого крісла поруч із моїм. Окинув поглядом сидіння, потім перевів очі на мене, різко скривився й голосно, щоб почули всі навколо, промовив:
Що це за маразм? Я заплатив за бізнес-клас, а почуваюся ніби в київському метро у годину пік!
Він демонстративно закотив очі й кинув у мій бік зневажливий погляд.
Я лечу на важливу конференцію, мені треба підготуватися, а тепер навіть нормально сісти не зможу, сказав він, важко опускаючись у крісло.
Я зрозуміла, на що він натякає. А точніше на кого.
Навіщо взагалі таким, як вона, тут місця продають? буркнув він уже під ніс, але досить голосно, щоб я почула.
Він сів і одразу почав штовхати мене ліктем, немов підкреслюючи своє незадоволення. Мені було не лише боляче, але й неймовірно прикро. Я відвернулася до вікна, стримуючи сльози. Ніколи не думала, що доросла, респектабельна на вигляд людина може бути такою жорстокою.
Увесь політ він навмисно ворушився, шарпав паперами, хропів, але більше нічого не казав. Я терпіла. Я звикла до упереджених поглядів. Але не до такої відвертої злоби.
Але перед посадкою сталося дещо несподіване, і після цього чоловік глибоко пожалкував про свою поведінку.
Коли літак приземлився і ми почали виходити, до мене підійшов мій помічник з економ-класу. Він ввічливо кивнув і промовив:
Пані Коваленко, вам зручно буде, якщо після реєстрації в готелі ми одразу поїдемо на майданчик конференції? Я все вже підготував.
Чоловік, що сидів поруч, завмер. Я відчула його погляд. Помічник пішов, а той раптом заговорив зовсім іншим тоном:
Вибачте ви теж летите на конференцію? Я чув, там виступатиме дуже поважна вчена Її теж звуть Коваленко.
Так, відповіла я спокійно, беручи сумку, це я.
Він розгубився, зблід, почав щось незвязко бурмотіти про те, як давно цікавиться моїми дослідженнями, як чув про мою лекцію про когнітивні технології.
Я лише ввічливо посміхнулася й вийшла першою. Він лишився сидіти, ніби з нього випустили повітря.
Сподіваюся, після цього незнайомець перестане судити людей за зовнішністю.
