**Щоденниковий запис**
Сусіди з нашого двору скаржилися на дивні звуки зі старого розваленого будинку. Чоловік із тремтливою в голосі нервозністю подзвонив у поліцію, наполягаючи, щоб приїхали якнайшвидше.
Група офіцерів із службовою вівчаркою на імя Барс прибула на місце. Обійшли подвіря, постукали у двері сусідів, але ніхто нічого певного не чув. Лише дідусь Іван згадав, що вночі чув якийсь приглушений стогін, та подумав може, телевізор у когось із сусідів грає.
Будинок виглядав занедбаним: похилий паркан, потерті вікна, двері, що ось-ось розваляться. Всередині ж стало ще страшніше. У головній кімнаті підлога ледь трималася дошки перекручені, а посеред кімнати зіяла глибока прірва. Повітря було важким, наче сама хата дихала смертю.
Барс раптом завмер, потім загарчав і почав шарпати лапами землю біля провалля, не відводячи погляду вниз. Офіцери переглянулися. Один із них, Петренко, дістав ліхтаря й обережно нахилився над прірвою. Те, що він побачив, заморозило кров у жилах.
Спочатку лише пил та уламки. А потім промінь висвітив щось жахливе: людину.
Він лежав нерухомо, придавлений звалищем, обличчя засипане землею. Виявилося, це був господар будинку дядько Тарас. За кілька днів до того в селі пройшов невеликий поштовх, і старий фундамент не витримав. Підлога провалилася, а він, ударившись голою, пролежав у ямі кілька днів, не маючи сил кричати.
Якби не той дзвінок… Якби не Барс, що відчув його під землею Тарас не вижив би. Його негайно відвезли до лікарні. А вівчарка, як казали поліцейські, того дня врятувала не просто життя вона вирвала людину з обіймів самої смерті.
**Висновок:** Навіть у найстрашнішій темряві знайдеться той, хто почує твій стогін. Іноді це сусід, іноді пес, але завжди варто вірити: хтось прийде на допомогу.
