Рік тому бабуся, повертаючись з базару, почула тихе пискання з-за сміттєвого бака. Там, у брудній картонній коробці, лежав крихітний кошеня з жовтими очима. Вона подумала, що це звичайний кіт худий, тремтячий, ледь живий від холоду. Серце стиснулося від жалю. Вона загорнула його в хустку, притиснула до грудей і понесла додому.
З того дня він став її супутником. Бабуся дала йому імя ніжне, домашнє. Кошеня їло з задоволенням, росло. Лапи ставали все більшими, шерсть густішала, а погляд важким, немов з-під брів визирав сам степ.
Через кілька місяців бабуся вперше побачила, як він роздер кігтями стару подушку тоді й прийшло страшне усвідомлення: це не кіт. Це справжній лев.
Але віддати його вона вже не могла. Звір став її другом, її теплою істотою в порожній хаті. У бабусі не лишилося рідних, а ця тварина стала її сенсом. Вона ховала його від сусідів, завішуючи вікна й рідко виходячи з дому.
Усі гроші йшли на мясо кілограми свинини та яловичини зникали так швидко, що продавці в крамниці почали перешіптуватися.
Та бабуся не звертала уваги. Вночі «кошеня» спало поруч, муркотіло по-своєму низьким, дзижчачим риком, а вона гладила його мяку гриву, наче звичайного Барсика.
Сусіди помічали, що бабуся змінилася. Увечері з її хати іноли чулося важке дихання, немов хтось переставляв меблі або ходив навшпиньки. Люди жартували: «У неї там щось коїться». Але одного дня жарти закінчилися бабуся цілий тиждень не виходила.
Сусідка, стривожена тишею, покликала дільничного, щоб перевірити, чи все гаразд. Коли двері обережно відчинили, у хаті було тихо. Але через мить жінка верескнула від жаху, побачивши це…
На дивані, під теплою лампою, у напівтемряві сидів він великий, золотистий лев. Його морда була випачкана чимось темним. А на ліжку в кімнаті лежала бабуся… мертва вже кілька днів.
Вона пішла тихо, уві сні, а її улюбленець спочатку просто лежав поруч. Але на четвертий день голод дав про себе знати і він почав шматочками куштувати її тіло. Червона доріжка вела з кімнати в кімнату.
Лев не намагався втекти, коли бабуся померла. Він не знав, що чекає за дверима, адже з дитинства жив у цих стінах.
Ось чому кажуть дикий звір залишається диким, хоч як його не годують з рук.
