У палаті дитячої онкології лежав восьмирічний хлопчик. Всі вже втратили надію, аж раптом сталося щось неймовірне.
“Я знаю, як врятувати вашого сина”, прошепотів хлопчик, чиї слова звучали настільки мудро, що його вік здавався помилкою. Те, що сталося далі, вразило навіть професора з багаторічним досвідом.
Стіни онкоцентру ніби ожили на них весело стрибали яскраві мультяшні звірята, а стелю прикрашали пухнасті хмаринки, створюючи ілюзію затишку та безпеки.
Сонячні промені грали на шторах, наповнюючи кімнату світлом надії, але за цим фасадом ховалася важка тиша та, що буває лише там, де б’ються за кожен подих.
Палата 308 світ безмовних молитов і останніх сподівань.
Там стояв доктор Андрій Коваленко, шановний дитячий онколог, який врятував чимало життів. Але зараз він був просто виснаженим батьком.
Його восьмирічний син Ярослав боровся з гострою мієлоїдною лейкемією, яка з кожним днем слабшала його. Усі методи хіміотерапія, консультації найкращих спеціалістів виявилися безсилими.
У цю безвихідь увірвався Микита десятирічний хлопчисько у потертих кросівках і великій футболці, з волонтерським бейджиком на шиї.
Він упевнено заявив: “Я знаю, що потрібно Ярославу”. Андрій спочатку відмахнувся, вважаючи це дитячою наївністю. Але Микита не здавався: підійшов до ліжка й торкнувся чола хворого.
Раптом Ярослав пошевели
