Щодня, о цій самій годині, жовтий автобус маршруту 318 вирушав своїм звичним шляхом. Водій, спокійний чоловік на імя Борис Гаврилюк, завжди дотримувався розкладу. Шлях пролягав через широкі поля рівний, без заторів і метушні. Пасажири були майже завжди одні й ті самі: хто їхав на роботу, хто по справах до міста, а дехто просто насолоджувався подорожжю, дивлячись у вікно.
Усе було, як завжди. Борис керував автобусом розслаблено, у динаміках тихо грало радіо. Світило сонце, ранок був ясним. Пасажири ледве чутливо перекидалися словами, хтось дрімав, хтось гортав стрічку в телефоні.
Аж раптом нізвідки на дорозі зявився пес.
Великий, пухнастий золотистий ретривер із блискучою шерстю. Він біг поруч із автобусом, то випереджаючи його, то знову притормажуючи, ніби намагався щось сказати чи привернути увагу. Вуха махали, язик висів із рота.
У автобусі оживилися. Хтось підвівся. Хлопець біля вікна дістав телефон і почав знімати. Жінка в окулярах сміялася:
Дивіться! Пес біжить за автобусом!
Мабуть, когось шукає, промовив дідусь.
Але щось було не так.
Пес раптом прискорив і випередив автобус, ставши прямо перед ним. Він загавкав, загарчав. Водій не мав вибору гальмував різко. Автобус здригнувся й зупинився.
Що коїться?!
Чому він так дивно себе веде?
Він не дає нам їхати! вигукнув хтось.
Двері відчинилися, і кілька пасажирів обережно вийшли. Пес не тікав. Він стояв і дивився на них.
А потім сталося щось жахливе і всі зрозуміли, чому пес поводився так дивно.
**БУМ!**
Глухий вибух. Автобус підкинуло в повітря, земля здригнулася. Полумя, бите скло. Ті, хто встиг вийти до пса, залишилися живі. Шок. Крики. Хтось упав на коліна, хтось закрив рота долонею.
Вони були за кілька кроків від смерті.
А пес він не втік. Він сидів на місці, ніби знав.
Борис із тремтінням у руках дістав телефон, подивився на те, що залишилося від автобуса, і прошепотів:
Він нас врятував Але від кого? Хто це зробив?
Поліція розпочала розслідування, щоб знайти винуватців і зясувати, як пес міг передбачити те, що мало статися.
