Щодня вранці маршрутка 318 їхала тією самою дорогою. Жовтий автобус, завжди пунктуальний, завжди по розкладу. Шлях пролягав через прості поля, без заторів і метушні. Пасажири були майже завжди одні й ті самі хто на роботу, хто до міста по справи, а деякі просто насолоджувались подорожжю, споглядаючи краєвиди за вікном.
Того ранку все було як завжди. Водій, спокійний чоловік на імя Ігор Дмитрович, керував розслаблено, у динаміках тихо грало радіо. Сонце сяяло, день був ясним. Пасажири перекидались словами, хтось дрімав, хтось гортав телефон.
Раптом нізвідки на дорозі зявився пес.
Великий золотистий ретривер, пухнастий, з блискучим хутром, мчав поруч із маршруткою. Спочатку біг рівно, потім почав метушитись, немов намагаючись щось сказати чи привернути увагу. Вуха майоріли, язик вивалювався.
У салоні заворушились. Хтось підвівся. Хлопець біля вікна дістав телефон і почав знімати. Жінка в окулярах засміялась:
Дивіться! Пес біжить за нами!
Мабуть, когось шукає, промовив літній чоловік.
Але щось було не так.
Пес раптом прискорив і випередив маршрутку, ставши поперек дороги. Він гавкав, скалив зуби. Водій не мав вибору гальма заскреготали, автобус різко зупинився.
Що коїться?!
Чому він так себе веде?
Він не пускає нас далі! скрикнув хтось.
Двері відчинилися, кілька людей вийшли, обережно наближаючись до собаки. Але той не тікав. Він просто стояв і дивився на них.
І тоді сталося жахливе усі зрозуміли, чому пес поводився так дивно…
Раптом БА-БАХ!
Глухий вибух. Маршрутку підкинуло в повітря, полумя охопило салон, шибки розлетілись. Ті, хто встиг вийти до собаки, залишились живі. Шок. Крики. Хтось упав на коліна, хтось закрив рота долонею.
Від смерті їх відділяли лічені метри.
А пес не втік. Він сидів на місці, немов знав.
Ігор Дмитрович, тремтячими руками дістав телефон, глянув на рештки автобуса і прошепотів:
Він нас врятував Але від чого? Хто це зробив?
Поліція розпочала розслідування, щоб знайти тих, хто підірвав маршрутку, і зясувати як пес міг передбачити катастрофу?
