Сьогодні сталося щось таке, про що важко навіть думати, але я мушу записати…
Стара Марія втерла піт з чола, коли подивилася на свого чоловіка, Петра, що лежав нерухомо на возі. Він уже довго не міг підвестися зі свого ліжка, не їв без допомоги, не говорив лише важко дихав і дивився блукаючим поглядом у стелю.
Колись він був сильним, годувальником, захисником. Але роки забрали все. Тепер він лише споживав останні запаси, не даючи нічого натомість.
Сьогодні, після довгого дня рубання дров і тисячі скарг, Марія вирішила годі. Вона затягла Петра на віз і відвезла глибоко у ліс, де, за чутками, блукали вовки. Залишила його під сухорлявим дубом.
Пробач мені, старий, прошепотіла вона без сліз, більше не витримаю… Виживи, якщо зможеш.
І пішла.
Коли останній скрип коліс затих у далині, Петро зрозумів він сам. Цілком сам. Серед лісу, де ховалися голодні звірі.
Холод пронизував до кісток. Земля була сирою, а нічне повітря різало, як ніж.
У горлі стояв ком. Він не міг кричати, голос давно покинув його. Лежав і дивився у темне небо крізь гілки. Хотів хоча б краплі води…
Але раптом шелест. Спочатку ледве чутний, потім ближче. Важкі кроки. Вітер завив чи то вовк?
Серце забилося так, ніби ось-ось розірветься. Вовки. Вона кинула його на поживу.
Тоді з пітьми вийшла постать. Сіра, велика, з блискучими очима, у яких палав холодний вогонь. Вовк.
Зупинився, дивився. Петро хотів заплющити очі, але не міг. «Кінець», подумав він.
Але вовк не кинувся. Не оголив ікла. Підійшов повільно, ліг поруч так близько, що Петро відчув тепло його густої шерсті.
Звір глибоко зітхнув, заплющив очі й завмер, лише вушка час від часу здригалися.
Спочатку Петро не вірив. А потім притулився до вовка, напівмертвий, закляклий.
Вовк не пішов. Вовк грів його.
І всю ніч вони лежали так дві старі істоти, забуті людьми, але знайшли одна одну в темному лісі.
