Під час похорону сина мати взяла сокиру й кілька разів вдарила по кришці труни: коли та розбилася, усі побачили щось жахливе.
Я не піду на похорон, це не мій син.
Мамо, що ти? Це ж похорон твого сина, мого чоловіка, як ти можеш не піти?
Ти не розумієш, у цій труні немає мого сина. Вони брешуть, щось приховують.
Мамо, ти ж бачила документи. Вони пояснили, що через нещасний випадок його обличчя стало невпізнанним, але тест ДНК підтвердив, що це він.
Це не мій син. Я відчуваю.
Ти просто горюєш, не хочеш повірити, що його більше немає.
Мій син живий. Годі говорити про нього в минулому часі.
Незважаючи на всі переконання, мати стояла на своєму. Але через кілька годин таки здалася й погодилася прийти. Від чорного вбрання вона відмовилася, надягнувши синє пальто. У руці міцно стискала чорну торбу, не випускаючи її ані на секунду. Невістка більше не сперечалася головне, що свекруха прийде.
День був похмурим, хмари нависли над цвинтарем. Коли почали забивати труну цвяхами, мати раптом вийшла наперед. Її обличчя було блідим. Вона поставила торбу на землю, дістала сокиру й, перш ніж хтось встиг зреагувати, з усієї сили вдарила по кришці.
Лускотіли дошки, труна розкололася. Один удар, другий і вона розпалася навпіл.
Тиша. Люди завмерли, хтось прикрив рота рукою, хтось інстинктивно відступив. Священник опустив очі, ніби хотів зникнути. А потім почувся крик:
Там пусто!
Тоді й зясувалося щось страшне.
Почався галас. Кілька чоловіків кинулися до могильників з розпитуваннями, хтось викликав поліцію. Невістка, побліднувши, випустила сумочку. Мати, важко дихаючи, стояла над розбитою труною, стискаючи сокиру так, що пальці побіліли.
Я ж казала вам, промовила вона тихо, але чітко, мого сина тут немає.
Тоді з натовпу вийшов худий чоловік у робочій формі цвинтарного сторожа. Він вагався, але промовив:
Тіло забрали. Вночі. Двоє прийшли показали документи сказали, везуть у морг іншого міста на повторну експертизу. Я я не знав, що так вийде
Слова його пройняли всіх, як зимний вітер. Куди поділи тіло? Хто ці люди?
Поліція приїхала швидко, почали допитувати свідків. Але найстрашніше зясувалося пізніше: у журналі моргу не було жодного запису про перевезення.
Замість імені сина стояла позначка «утилізація помилка в документах». Це означало, що хтось навмисно стер усі сліди його існування після смерті або інсценував саму смерть.
Мати сіла на лавку, стискаючи у руках уламок кришки. У її очах було не розпач, а рішучість. Вона знала: якщо він живий вона його знайде. Якщо його немає вона дійде до тих, хто відібрав у нього навіть спокій у могилі.
