Чоловік поспішав до аеропорту. Та те, що він побачив дорогою, змусило його зупинитися.
Все того дня було звичайним, окрім дощових струмків, що різали небо, немов срібні нитки.
Він мчав на рейс, коли раптом помітив жінку під зливою з дитиною на руках. На мить він хотів проїхати повз, але голос сумління перекрив поспіх. Він вийшов із авто й підійшов до неї.
Доброго дня, чи можу я допомогти? Чому ви стоїте тут із цією дитинкою? запитав він.
Нам нема куди йти, прошепотіла жінка. Чоловік вигнав нас, і тепер ми самі не знаємо, що робити.
Без вагань він дістав із кишені ключі від своєї квартири й наказав водієві відвезти їх додому й забезпечити всім необхідним, поки він у відрядженні.
Водій посадив їх у машину, а чоловік попрямував далі.
Через два тижні він повернувся й підійшов до своїх дверей. Ніхто не відчинив на стукіт, тож він увійшов сам.
Те, що побачив, збило його з пантелику
Він застиг на порозі, немов прикований. У вітальні стояла жінка з дитиною, але це були не ті обличчя, що під дощем.
Іграшки акуратно лежали на килимі, на столі парував гарячий борщ, а на фортепіано лежала маленька записка: *«Дякуємо за вашу доброту. Ми вдома»*.
Та коли його погляд впав у кут кімнати, він побачив іншу дитину згорнуту калачиком під мяким пледом.
Незнайома, але якимось дивним чином знайома. Ті ж самі очі, що й у малюка під дощем, тільки тепер це був уже семирічний хлопчик.
Жінка підняла голову й усміхнулася, але в її очах крилася тривога: *«Він знайшов нас сам. Ми називаємо його нашим дивом»*.
Він відчув, як напруга зникає, але всередині прокинувся дивний спокій. Це було не лише вдячністю. Це була таємниця, яка тримала в собі щось незвідане.
