Раннім ранком я йшов порожньою заміською дорогою, насолоджуючись тишею. Раптом помітив рух попереду з-за повороту вийшла вівчарка. Це була українська степова вівчарка, міцна та впевнена. Вона тримала в зубах великий білий пакет і йшла рівно, ніби виконувала важливе завдання.
Я притулився до узбіччя, щоб не заважати. Вівчарка підійшла до перехрестя, де раптом зупинився старий «Запорожець». Водій навіть не заглушив двигун просто вихопив пакет із зубів собаки та зник за рогом.
«Що за чортівня» пробурмотів я, але пес уже спокійно повернувся назад, ніби так і треба.
Я не міг викинути це з голови. Наступного дня все повторилось: та сама собака, той самий пакет, той самий «Запорожець». Цурпа́йки взяли гору я пішов слідом.
Вівчарка після передачі пакета завернула на вуличку біля розваленого будинку на околиці Києва. Я сховався за дерево й побачив, як двері відкрив чоловік із сумним обличчям Дмитро Коваленко. Він кивнув псу, немов хвалив за «роботу», і завів його всередину.
Наступного дня я підійшов ближче. У дворі стояли ящики з різким запахом, а в хаті, під яскравою лампою, Коваленко розфасовував порошок по пакетах. Собака терпляче чекала поруч, готова до нового «завдання».
Мене пройшов мороз по шкурі. Усе стало зрозуміло: пес був курєром. Хазяїн знав, що його можуть відстежити, але хто підозрюватиме звичайну вівчарку?
Тремтячими руками я викликав поліцію.
Через тиждень у всіх газетах пишалися заголовки: «Злочинний синдикат розкрито!». Коваленко виявився головою банди, а пес лише їхньою іграшкою.
Якби не ця випадкова прогулянка, вони б і далі творили своє. Тепер я знаю: іноді найневинніші речі приховують найбільшу брехню.
