Під час першої побачення мій новий коханий побачив мою лисину голівку і зробив щось неймовірне.
Я ніколи не думала, що хвороба так вплине на моє життя. Коли у мене почали випадати волосся, я намагалася не звертати уваги. Але з часом його не залишилося зовсім, і воно більше не росло. Спочатку я ховалася за перуками, потім звикла до хусток. Здавалося б, дрібниця, але саме вона стала моєю найбільш болючою таємницею.
Люди часто дивилися на мене з жалем або цікавістю. Але найважче було з відносинами. Варто було хоч одному чоловікові побачити мене без волосся і він зникав. Без пояснень, без дзвінків, без прощань.
Це завдавало такого болю, що я вирішила краще жити самій, ніж знову і знову переживати зраду. Але інколи так хочеться кохати й бути коханою. Прості речі щоб хтось тримав за руку, дивився в очі й казав: «Ти для мене найгарніша».
Нещодавно я все ж наважилася спробувати знову. Ми познайомилися в інтернеті, довго листувалися. Потім перейшли на дзвінки розмовляли годинами, сміялися, ділилися думками й мріями.
Він здавався тим самим, кого я чекала. Витончений, уважний, з ним легко. І ось одного разу він запросив мене на побачення.
Я погодилася але страх гриз мене зсередини. «А раптом він буде таким, як усі? А раптом я знову залишуся сама, тільки тепер із розбитим серцем?» крутилося в голові.
У день зустрічі я довго готувалася: акуратно завязала хустку, вдягла елегантний костюм, наклала макіяж. Хотіла виглядати гідно.
У кафе він прийшов із букетом квітів, посміхався, був таким же щирим, як і в розмовах. Але перш ніж ми встигли сісти, я відчула більше не можу тримати таємницю.
Я подивилася йому прямо в очі й тихо сказала:
Знаєш, я маю сказати тобі щось важливе.
І, не даючи собі передумати, зняла хустку.
Тоді я побачила, як його усмішка зникла. Очі метнулися по залу, ніби він шукав вихід. Серце впало. «От і все, знову» подумала я.
І в цю мить він зробив те, чого я аж ніяк не очікувала.
Вибач видихнула я. Можеш піти. Я не ображатимусь. Таке вже було.
Між нами повисла тиша. Кілька секунд, що здалися вічністю. Він мовчки дивився на мене, на мою голову, в очі. Я вже була готова, що він встане й піде. Але раптом він промовив:
Знаєш сказав він тихо, але впевнено. Коли ми почали спілкуватися, я навіть не знав, як ти виглядаєш. Мені було все одно повна чи худа, висока чи низька. Це ніколи не було важливим. Мені подобалося говорити з тобою. Ти розумна, з тобою легко, ти вмієш слухати. І я зрозумів, що найцінніше це те, яка ти всередині.
Він ледь посміхнувся й додав:
Якщо не проти можна я сяду поруч і замовимо щось смачненьке? Бо, чесно кажучи, я дуже голодний.
Я завмерла, не вірячи своїм вухам. Серце ніби зупинилося, або ж почало битися в тисячу разів швидше. Усі ці роки я чекала саме цих слів, саме такої реакції. Не жалю, не фальшивої підтримки, а простого прийняття.
Я вперше по-справжньому посміхнулася й кивнула:
Так звичайно.
І в ту мить я зрозуміла: уперше за довгий час я щаслива по-справжньому. І, здається, ми скоро одружимося.
