Колись, на моєму весіллі сталося таке, що ніхто не міг передбачити. Моя свекруха підвелась із місця та заявила священикові, що проти нашого шлюбу. Такої відповіді від мене вона явно не чекала.
Ніколи б не подумала, що мій святий день перетвориться на справжнє видовище. Все почалося ще до вінчання: свекруха наполягала, щоб бути старостою, адже вона «молода та гарна» і без чоловіка. Хоча серце стискалось, я згодилась заради мого майбутнього чоловіка. «Ну що може піти не так? гадала я. Це ж лише звичай».
Та найгірше чекало попереду.
До церкви вона прийшла у білій сукні. У білій! Ніби то вона наречена. Потім вихопила у мене букет і стала поруч, наче всі погляди мають бути звернені до неї. Я ледве стримувала сльози, а фотографуватись із нею відмовилась навіть під загрозою.
Але справжній жах почався, коли ми вже стояли біля вівтаря. Священик запитав: «Чи є хтось, хто проти цього союзу?»
І тоді вона підняла руку.
Я проти, голосно оголосила вона. Це мій єдиний син, і я не віддам його іншій жінці. Сину, ходім додому, нащо тобі це весілля?
Гості ахнули, хтось не витримав і засміявся. Наречений завмер, не знаючи, що сказати. Я палала від гніву, але в ту мить знайшла вихід.
Спокійно повернувшись до неї, я промовила так, щоб усі почули:
Мамо, ви знову забули випити ліки? Лікар казав якщо пропустите, почнеться маячня. Давайте, я принесу води, а ви заспокойтесь. Адже сьогодні весілля! Я ваша невістка, а це ваш син. Невже забули?
Потім звернулась до гостей:
Пробачте, вона хвора, і іноді не тямить, що говорить. Отче, продовжуймо, її слова нічого не значать.
Я не хвора! скрикнула вона.
Так-так, ви зовсім здорові, просто ліки забули. Зараз усе владнаю, лагідно відповіла я.
Вона збентежилась, відійшла й сіла. А ми далі святкували. Тоді я зрозуміла: іноді, щоб врятувати щастя, доводиться бути винахідливою.
