Сьогодні було так спекотно, що навіть повітря тремтіло, наче розпечене. Я йшов вулицею, коли помітив майже порожній парковку біля магазину там стояв сріблястий авто.
Підійшовши ближче, я побачив на задньому сидінні собаку. Вона важко дихала, її шерсть була мокрою від спеки. Вікна були закриті, нікого поруч лише пес, що поступово втрачав свідомість.
Він не гавкав і не бурчав, просто мовчки страждав. На лобовому склі лежала записка: «Повернусь за 10 хвилин. Якщо щось телефонуйте». Під нею був номер.
Я зателефонував. На другий гудок відповів чоловік.
Алло?
Вибачте, ваша собака в авто, їй погано, сказав я.
Не лізьте, куди не просять, відрізав він і кинув трубку.
Я вже хотів піти, але глянув на собаку. Його очі були повні болю й благання. Він ледве тримався.
Тоді я взяв камінь і розбив скло, витягнувши пса назовні. Облив його водою, і він слабко помахав хвостом.
Все буде добре, друже, прошепотів я.
Люди почали збігатися: хто приніс рушник, хто воду. А потім зявився господар авто. Його слова всіх шокували.
Він навіть не глянув на собаку тільки на те, хто розбив скло.
Хто це зробив? Ви хоча б знаєте, скільки воно коштує?
Я вийшов уперед:
Я розбив.
Замість подяки він вимагав, щоб я оплатив ремонт.
Я врятував вашу собаку, а ви про скло?
Я ж казав не втручайтеся!
Він кинув: «Ви заплатите за це», і пішов, залишивши пса на місці.
Я взяв його додому. З того дня ми ніколи не розлучалися. І я зрозумів: іноді найважливіше не слухати тих, хто каже «не лізь», коли бачиш чуже страждання.
