Рибак Тарас Шевченко прокинувся на світанку, як завжди. Сірий туман повісився над Чорним морем, повітря було свіжим і солоним, а хвилі тихо билися об берег, ніби запрошуючи на риболовлю. Він перевірив сітки, підготував човен, але раптом помітив щось незвичайне серед каміння на узбережжі.
Спершу здалося, що це просто старий ящик, викинутий штормом. Але чим ближче він підходив, тим сильніще серце билося в грудях. Перед ним лежала труна. Сталева, пошарпана іржавими плямами, обросли водоростями, ніби вона довгі роки блукала морськими просторами, поки не знайшла свій останній причал.
Боже прошепотів Тарас, озираючись навколо. Берег був пустинним. Лише шум хвиль і крики мартинів супроводжували його.
Перша думка не чіпати і негайно викликати міліцію. Але цікавість перемогла. Він нахилився, розглядаючи дивну знахідку. На кришці висів маленький, вже майже згнилий замок. Одного різкого руху вистачило, щоб він розсипався.
Серце Тараса билося так, ніби хотіло вирватися з грудей. Він повільно підняв важку кришку, і те, що побачив, змусило його завмерти.
Всередині лежали людські кістки. Жовті від часу, обірвані шматки тканини, що колись були одягом, та потемнілі від води металеві речі.
Від жаху рибак відскочив і непомітно прикрив рот долонею. Він стояв так кілька секунд, не вірячи власним очам.
Пізніше, коли приїхали слідчі, вони визначили: труні майже сто років. Ймовірно, вона потрапила в море після загибелі старого корабля. Течії та шторми десятиліттями носили її глибинами, поки не викинули на цей берег.
Новина миттєво розлетілася селом. Люди шепотілися, гадаючи, чия доля схована в цій морській таємниці. Для Тараса цей день став найдивовижнішим у його житті.
Здавалося, саме море вирішило розкрити йому давню таємницю, сховану в безодні часу.
