Він постійно повторював одне імя. Коли ми дізналися, про кого йдеться, сльози самі котилися по нашим щокам.
Здавалося, що дідусь не переживе ночі. Його подих був ледве помітний, кашель виснажував, губи пересохли від високої температури. Але він не переставав шепотіти:
Барсік Барсік
Спочатку ми думали, що це імя близької людини сина або друга. Обережно запитав:
Хто такий Барсік?
Він ледве видихнув:
Мій вірний друг Так за ним сумую.
Тоді все стало зрозумілим мова йшла про собаку. Я подзвонив його доньці, яка поспішала з іншого міста. Коли я згадав про Барсіка, вона розплакалася:
Це наш вовкодав, йому вже тринадцять років.
Поки батько був у лікарні, Барсік жив у мого брата.
Ми вирішили влаштувати їм зустріч. Медсестра допомогла отримати дозвіл лікарів, і через кілька годин двері палати відчинилися увійшов Барсік.
Коли пес побачив свого господаря, сталося щось неймовірне, що вразило всіх.
Він кинувся до ліжка, почав махати хвостом, очі його засяяли. Стрибнув на постіль і поклав голову на груди Івана.
Дідусь уперше за довгий час розплющив очі й прошепотів:
Барсік ти знайшов її?
Ми переглянулися з донькою. Вона запитала:
Кого «її»?
Відповіді не було. Але в цю мить Іван заспокоївся, його подих став рівним, а пальці міцно стиснули собачу шерсть.
Він уже раз врятував її прошепотів він. У снігу, коли ніхто мені не вірив.
Через кілька днів стан Івана покращився. Барсік не відходив від його ліжка ні на хвилину.
Одного разу він покликав мене й запитав:
Ти віриш, що пес може врятувати людину?
Я подивився на Барсіка й відповів:
Мабуть, саме це я й бачу.
Барсік мене не врятував, сказав Іван. Він врятував дівчинку з сусідньої вулиці Олену.
Це було тринадцять років тому. Їй було шістнадцять, усі думали, що вона втекла. Але я відчував, що щось не так.
Він розповів, як щодня з Барсіком шукали її в лісах і ярах, але ніхто не вірив.
Аж одного разу пес зупинився на узліссі й загавкав. Під кущем знайшли хустку й замерзлу Олену, яка ще дихала.
Виявилося, що її вітчим з нею жорстоко поводився, а вона намагалася втекти. Вони кинули її в лісі, і якби не Барсік ніхто б її не знайшов.
Дівчина деякий час жила в Івана, потім її забрала прийомна родина.
Листувалися, але потім звязок перервався. А Барсік чекав на неї все життя.
Я розповів цю історію знайомій, і вона знайшла статтю в газеті: «Пес привів чоловіка до зниклої дівчинки».
Там було навіть фото.
Я опублікував цю історію в інтернеті без імен, просто розповідь про Барсіка, Івана й Олену. Через кілька дній прийшов лист:
Мене звати Олена. Мабуть, йдеться про мене.
Вона прийшла до лікарні зі своєю пятирічною донькою. Обережно запитала:
Пане Іване?
Дідусь усміхнувся:
Барсік ти знайшов її. Справді знайшов.
З того дня Олена відвідувала його щодня й казала:
Ви завжди були моєю родиною. Дозвольте мені піклуватися про вас.
За згодою лікарів Іван переїхав до неї додому.
Барсік знову був щасливий у нього зявився двір, сонце й нова маленька подруга, яка читала йому казки.
Іван прожив ще півтора року у любові й турботі. Коли він пішов, Барсік ліг поруч і не рухався багато годин.
На похоронах Олена сказала:
Іван врятував мене не тільки тілом він повірив у мене. А Барсік знайшов мене двічі.
У її саду зявилася меморіальна табличка з написом:
«Барсік ангел-охоронець. Добрий хлопець назавжди».
А внизу маленький рядок:
«Він усе кликав Барсіка. Ми не знали, хто це. Але тепер ніколи не забудемо».
