Він усе повторював одне імя. Коли ми зрозуміли, про кого йдеться, сльози самі покотилися по нашим щокам.
Здавалося, що дід не переживе ночі. Подих його був ледве помітний, кашель вимотував останні сили, а від високої температури губи пересохли. Але він не переставав шепотіти:
Барсік Барсік
Спочатку ми думали, що це імя близької людини сина чи друга. Я обережно запитав:
Хто такий Барсік?
Він ледве видихнув:
Мій вірний друг Дуже за ним сумую.
Тут усе стало зрозуміло йшлося про собаку. Я подзвонив його доньці, яка спішила з іншого міста. Коли я згадав про Барсіка, вона розплакалася:
Це наш золотистий ретривер, йому вже тринадцять років.
Поки батько лежав у лікарні, Барсік був у мого брата.
Ми вирішили влаштувати їм зустріч. Медсестра допомогла отримати дозвіл лікарів, і через кілька годин двері палати відчинилися увійшов Барсік.
Коли пес побачив свого господаря, сталося щось неймовірне, що вразило всіх.
Він почав махати хвостом, очі йому засяяли. Стрибнув на ліжко і поклав голову на груди Петра.
Дід уперше за довгий час відкрив очі і прошепотів:
Барсік, ти знайшов її?
Ми переглянулися з донькою. Вона запитала:
Кого «її»?
Відповіді не було. Але в цю мить Петро заспокоївся, його подих став рівним, а пальці міцно вплелися у собачу шерсть.
Він уже раз її врятував прошепотів він. У снігу, коли ніхто мені не вірив.
Через кілька днів стан Петра покращився. Барсік не відходив від його ліжка ні на хвилину.
Одного разу він покликав мене і спитав:
Ви вірите, що пес може врятувати людину?
Я подивився на Барсіка і відповів:
Схоже, саме це я й бачу.
Барсік мене не рятував, сказав Петро. Він врятував дівчинку з сусідньої вулиці Олену.
Це було тринадцять років тому. Їй було шістнадцять, і всі думали, що вона втекла. Але я відчував, що щось не так.
Він розповів, як щодня з Барсіком шукали її в лісах і ярах, але ніхто не вірив.
Аж одного разу пес зупинився біля кущів і почав гавкати. Під терном знайшли хустину і замерзлу Олену, яка ще дихала.
Виявилося, що її вітчим її побив, а вона намагалася втекти. Вони кинули її в лісі, і якби не Барсік ніхто б її не знайшов.
Дівчина деякий час жила в Петра, потім її забрала прийомна родина.
Листувалися, але згодом звязок обірвався. А Барсік чекав на неї все життя.
Я розповів цю історію подрузі, і вона знайшла статтю у газеті: «Пес привів чоловіка до зниклої дівчинки».
Навіть фото було.
Я виклав цю історію в інтернеті без імен, просто про Барсіка, Петра й Олену. А через кілька дній прийшов лист:
Мене звати Олена. Схоже, це про мене.
Вона прийшла до лікарні зі своєю пятирічною донькою. Обережно запитала:
Пане Петре?
Петро посміхнувся:
Барсік, ти знайшов її. Справді знайшов.
З того дня Олена приходила до Петра щодня й казала:
Ви завжди були моєю родиною. Дозвольте мені про вас дбати.
За згоди лікарів Петро переїхав до неї додому.
Барсік знову був щасливий мав двір, сонце і нову маленьку подружку, яка читала йому книжки.
Петро прожив ще півтора року в оточенні любові й турботи. Коли він пішов, Барсік ліг біля нього і не рухався багато годин.
На похороні Олена сказала:
Петро врятував мене не лише тіло він повірив у мене. А Барсік знайшов мене двічі.
У її саду зявилася памятна табличка з написом:
«Барсік ангел-охоронець. Хороший хлопець назавжди».
А внизу маленький рядок:
«Він усе кликав Барсіка. Ми не знали, хто це. Але тепер ніколи не забудемо.»
