Після похорону нашої єдиної доньки, якій ледве виповнилося 15 років, життя наче застигло.
Я памятаю, як стояла біля могили, ледва тримаючись на ногах. Люди навколо щось казали, співчували, але я майже нічого не чула. Перед очима був лише її білий труна.
Чоловік після похорону постійно повторював:
Треба викинути всі її речі. Це лише спогади. Вони будуть мучити нас, доки ми тримаємо їх у домі.
Я не розуміла, як він може так говорити. Це ж не просто речі це її запах, її дотик, сукні, іграшки. Я опирала як могла, але через місяць все ж здалася. Вирішила прибрати в її кімнаті, куди майже місяць не заходила.
Відчинивши двері, я відчула, що там усе лишилося, як було. У повітрі витав легкий аромат її парфюмів, на столі розгорнутий зішиток.
Кожну різ я брала до рук окремо вишиванку, стрічки для волосся, улюблену книжку. Я плакала, прижимала їх до грудей, наче це могло повернути її хоч на мить.
Аж раптом із підручника випала маленька складена папірець. Серце тьохнуло.
Я розгорнула його і впізнала почерк доньки.
На папірці було написано: «Мамо, якщо ти читаєш це, негайно подивися під ліжко і ти все зрозумієш».
Я перечитала кілька разів, руки тремтіли. У грудях все стислося. Що вона могла мати на увазі?
Зібравшись із силами, я опустилася на коліна й заглянула під ліжко і те, що побачила, приголомшило мене.
Тремтячими руками я дістала з-під ліжка старий пакет. Всередині були якісь речі: кілька зошитів, коробочка з дрібязком і телефон доньки. Той самий телефон, який, за словами чоловіка, «загубився». Серце стислося від передчуття.
Я ввімкнула телефон він ще працював. Першим ділом відкрила листування. Там був чат із її подругою.
Уривки листування
15 лютого, 22:17
Донька: Я більше не можу цього терпіти
22:18
Подруга: Що трапилося?
22:19
Донька: Тато знову кричав на мене. Сказав, що якщо мама дізнається хоч і слово, він зробить так, що ми обидві пошкодуємо
22:21
Подруга: Боже, ти мене лякаєш Він тебе вдарив?
22:22
Донька: Так вже не перший раз. Синьок на руці, я кажу мамі, що це в школі, але мені страшно
22:24
Подруга: Треба розповісти мамі або піти до поліції, це занадто серйозно!
22:26
Донька: Він сказав, що вбє мене, якщо я пробалуюся. Я йому вірю, коли він злий він страшний
22:28
Подруга: Але ж ти не можеш тримати це в собі
22:29
Донька: Пишу тобі, бо більше нікому не можу. Якщо раптом щось станеться, знай це він.
Ці рядки обпалили мої руки, наче полумям. Кожне слово врізалося в свідомість. Я перечитувала їх знову і знову, а перед очима поставали картини її перелякані очі, як вона замикалася в собі останні місяці.
Я не хотіла тоді вірити, що з нею щось серйозне трапляється
І в ту мить я зрозуміла: моя донька не пішла сама. Вона стала жертвою того, кого я вважала найближчою людиною.
