Солдат знепритомнів на вулиці, а його вірний пес не дозволяв нікому підійти до нього. Коли ми зрозуміли причину такої поведінки, це нас глибоко вразило.
У парку панував звичайний вечірній спокій: діти бавилися, парочки гуляли, старші люди годували птахів. Ніщо не передвіщало біди.
Ми з товаришем також наслинули повітря, обмінюючись новинами. Раптом помітили військовослужбовця з наплічником і німецькою вівчаркою. Спочатку все було звичайно доки він не впав.
Чоловік безпорадно лежав на землі, а пес, наче вартовий, став між ним і людьми, оскаливши зуби. Його глухий гарчіт зупиняв усіх ніхто не смів підійти ближче.
Собака пильно стежила за кожним рухом, немов боронячи життя господаря. Ми не розуміли, чому він заважає допомогти.
Та коли правда відкрилася, усі завмерли
—
Ми стояли в нерішучості. Військовий не рухався, дихання ледве прослуховувалось. Вівчарка метушилася коло нього, то скавчачи, то пильно оглядаючи натовп.
Здавалося, ще крок і він кинеться. Людей збиралося все більше, але жоден не насмілювався зробити рух.
Тоді одна жінка, знавець собак, рішуче промовила:
«Він не злий він боїться. Треба показати, що ми не загроза».
Вона опустилась на коліна, почала говорити лагідно. Пес перестав гарчати, лише тривожно дивився. До неї приєдналися двоє чоловіків: один викликав лікарів, інший приніс воду.
Час тягнувся. Але коли пес нарешті дозволив перевернути господаря, ми побачили він живий. Лише непритомний. Незабаром приїхала швидка, а собака не відступав від нього ні на крок. Коли солдата везли, вівчарка бігла поруч, відмовляючись залишатися.
Ми стояли мовчазні, ще під враженням. Цей день запамятаємо не лише через подію, а через ту відданість. Іноді тварини відчувають більше, ніж ми.
